Безсоння - Стівен Кінг

Ральф спробував згадати, чи говорив Луїзі про цей аспект своєї проблеми. Навряд.

— Чому ти так здивувався? — запитала Луїза. — Ти ж не вважаєш себе єдиною людиною у світі, що проводить ночі без сну?

— Звичайно, ні! — з ноткою обурення відповів Ральф… Але чи не здавалося йому частенько, що він єдина людина з таким видом безсоння? Безпомічно спостерігає, як поступово, хвилина за хвилиною, година за годиною маліє час, відведений йому на сон? Це було диким варіантом китайського катування водою.

— Коли це почалося? — запитав він.

— За місяць або два до смерті Керол.

— І скільки ти тепер спиш?

— Близько години починаючи з жовтня. — Вона говорила спокійно, але Ральф уловив боязке тремтіння її голосу, яке означає зачаєну глибоко всередині паніку. — Судячи з того, як розвиваються події, до Різдва я взагалі перестану спати, і якщо це справді станеться, чи зможу я вижити? Я вже зараз ледве витримую.

Ральф хотів щось сказати, але запитав перше, що спало йому на думку:

— Чому тоді я ніколи не бачив світла у твоїх вікнах?

— Гадаю, з тієї ж причини, з якої й ти рідко вмикаєш світло серед ночі, — сказала вона. — Я прожила на одному місці тридцять п’ять років, і мені не потрібно вмикати світло, щоб знайти дорогу. До того ж я не звикла ділитися своїми проблемами зі сторонніми. Якщо постійно вмикати світло о другій ночі, рано чи пізно хто-небудь зверне на це увагу. Піде поголоска, і тоді подружки засиплють питаннями. А я не люблю, коли пхають носа у мої справи, і не належу до тих людей, які відчувають потребу щоразу, коли в них буває запор, повідомляти про це в газету.

Ральф розсміявся. Луїза здивовано глянула на нього, потім теж засміялася. Рука Ральфа й далі обіймала жінку (чи вона самовільно повернулася на місце, після того як Ральф прибрав її? Ральф не знав, та й не став замислюватися), і він пригорнув її до себе. Цього разу Луїза м’яко пригорнулася до нього. Її скам’янілість минула, і Ральф був задоволений.

— Ти ж не з мене смієшся, Ральфе?

— Ні. Абсолютно.

Посміхаючись, вона кивнула:

— Тоді це добре. Ти ніколи не завважував, як я ходжу по вітальні?

— Ні.

— Це тому, що перед моїм будинком немає вуличного ліхтаря. Зате перед твоїм є. Я багато разів бачила, як ти сидиш у кріслі й дивишся на вулицю або п’єш чай.

«А я ж завжди вважав, що сам!» — подумав Ральф, а потім раптом в його голові — одночасно зі сміхом і тривогою — промайнуло питання. Скільки разів вона бачила, як він длубався в носі? Або в промежині?

Прочитавши думки Ральфа чи помітивши, як рум’янець заливає його щоки, Луїза сказала:

— Я бачила лише обриси фігури, до того ж ти завжди в халаті. Так що не варто турбуватися про це. І я сподіваюся, ти розумієш, що я не стала б дивитися, якби ти займався чимось, не призначеним для чужого ока. Не в сараї ж мене виховували.

Ральф посміхнувся, поплескавши її по руці:

— Я знаю, Луїзо. Просто для мене це… Сюрприз. З’ясувати, що коли я сидів і дивився на вулицю, хтось дивився на мене.

Вона посміхнулася йому, немов кажучи: «Не турбуйся, Ральфе, для мене ти був усього лише частиною декорації».

Він подумав трохи про значення цієї посмішки, тоді знову повернувся до теми розмови:

— То що ж сталося, Луїзо? Чому ти сиділа тут і плакала? Тільки через безсоння? Якщо так, то я співчуваю. Але ж справа не лише в цьому?

Посмішка зникла з обличчя жінки. Її обтягнуті рукавичками руки знову стиснулися на колінах, і вона похмуро глянула на них.

— Є речі, гірші від безсоння. Зрада, наприклад. Особливо якщо зраджують люди, яких дуже любиш.

2.

Луїза замовкла. Ральф не квапив її. Він дивився на Розалі, яка, здавалося, теж дивилася на нього. Можливо, на них обох.

— Ти знаєш, що в нас, крім спільної проблеми, ще й спільний лікар, Ральфе?

— Ти теж ходиш до Літчфілда?

— Звичайно ходила до нього. Мені його порекомендувала Керолайн. Однак більше я до нього не піду. Ми з ним квити. — Вона стиснула губи. — Сучий син!

— А що сталося?

— Майже цілий рік я чекала, коли все наладиться само собою — як то кажуть, природа візьме своє. Не те щоб я не допомагала природі. Можливо, ми випробували безліч однакових засобів.

— Стільниковий мед? — знову посміхнувшись, запитав Ральф. Він не зміг стриматися. «Який разючий день, — подумав він. — Стільки подій, але ж до вечора ще далеко».

— Стільниковий мед? А він допомагає?

— Ні, — розпливаючись у посмішці, відповів Ральф, — абсолютно не допомагає, але на смак чудовий!

Луїза розсміялася і обома руками стиснула його ліву руку. Ральф відповів їй легким потиском.

— Ти ж не звертався з цього приводу до Літчфілда?

— Ні. Записався на прийом, але потім скасував візит.

— Ти це зробив тому, що не довіряєш йому? Тому що він прогледів Керолайн?

Ральф здивовано глянув на жінку.

— Вибач, — сказала Луїза. — Я не мала права про це питатися.

— Та ні, нічого. Просто я здивований, почувши цю думку від когось іншого. Що він… Бачиш… Що він поставив неправильний діагноз.

— Ха! — Красиві очі Луїзи спалахнули. — Це спадало на думку всім нам! Білл не міг повірити, що ти не притягнув його до суду наступного дня після похорону Керолайн. Звичайно, у ті дні я була по інший бік барикад, затято захищаючи Літчфілда. Тобі коли-небудь хотілося вбити його?

— Ні. Мені вже сімдесят, і мені не хочеться провести решту своїх днів за ґратами. До того ж — хіба це воскресило б Керол?

Луїза похитала головою.

Ральф сухо зауважив:

— Однак те, що сталося з Керол, і було причиною, чому я не хотів іти до нього. Я просто не міг довіряти йому більше. Або, можливо… Не знаю…

Ні, він справді не міг пояснити причину. Точно він знав лише те, що скасував візит до лікаря Літчфілда, як і до Джеймса Роя Гонґа, відомого у певних колах як «голковколювач». Цей останній візит він скасував за порадою дев’яностодво- або трьохлітнього старого, який, можливо, навіть не пам’ятає свого другого імені. Думки Ральфа навернулися до книги, яку дав йому старий Дор, і до вірша, що звався «Прагнення», Ральф не міг викинути його з голови… Особливо те місце, де поет говорив про речі, які проходять мимо: незвідані почуття, непрочитані книги, невідомі острови,