Безсоння - Стівен Кінг
«Ха! — вигукнув Гарольд. — Не можу повірити, що ти відправиш нас назад просто так після того, як ми здолали такий шлях, ма».
«Я не переїду в це місце, як далеко б ви не зайшли, — відповіла я, — так що можете викинути цю думку з голови. Я прожила в Деррі тридцять п’ять років, половину свого життя. Усі мої друзі живуть тут, і я не поїду». Вони переглянулися, як переглядаються батьки, коли дитина перестає бути милою, слухняною і впивається їм у хвоста. Дженет, поплескавши мене по плечу, сказала: «Не треба так засмучуватися, мамо Луїзо, ми хочемо, щоб ви наразі лише подивилися». Начебто це всього лише рекламний проспект, і все, що від мене було потрібно, — ввічливість. Щоправда, від її слів у мене трохи відлягло від серця. Я повинна була знати, що вони не можуть змусити мене жити там і навіть не зможуть оплачувати самі моє проживання. Вони розраховували зробити це на гроші містера Чесса — його пенсію й страховку, тому що він помер від виробничої травми. З’ясувалося, що вони вже призначили зустріч на одинадцяту годину, мені лише повинні були показати все й розповісти. Оскільки все це обрушилося на мене одразу, я була перелякана, але мене вражала поблажлива зарозумілість, з якою вони поводилися зі мною, і бісило, що в кожній другій фразі Дженет згадувала про відгул. Очевидний натяк, що відгул вона могла б провести набагато краще, а не витрачати його на поїздку в Деррі для побачення із засмальцьованим старим мішком, який доводиться їй свекрухою.
«Перестаньте хвилюватися, мамо, і поїдемо, — сказала вона. Начебто мені так сподобалася їхня ідея, що від хвилювання я не знала, який капелюшок вибрати. — Одягайте пальто. Я допоможу прибрати зі столу, коли ми повернемося».
«Хіба ви не чули мене? — запитала я. — Я нікуди не іду. Навіщо витрачати такий чудовий осінній день на поїздку туди, де я ніколи не буду жити? І взагалі, хто дав вам право заявлятися до мене і влаштовувати всю цю виставу? Чому ніхто з вас не зателефонував і не сказав: «У мене з’явилася ось така думка, мамо, хочеш послухати?» Хіба не так повелися б ви зі своїми друзями?»
І коли я сказала це, вони знову переглянулися… — Луїза зітхнула, востаннє промокнула очі й віддала Ральфові мокру хусточку. — У їхніх поглядах я прочитала, що ще нічого не закінчилося. Можливо, я дізналася про це з виразу обличчя Гарольда — точнісінько таке саме воно було, коли він тягав шоколад з комори. А Дженет… О, її вираз мені не подобався найбільше! Я називала це «виразом бульдозера». І тоді вона запитала Гарольда, чи він сам розкаже, що повідомив йому лікар, чи це краще зробити їй. У результаті вони розповідали обоє, і на той час, коли виклали все, я була в такому гніві й такому страху, начебто піді мною розверзлася земля. Єдине, що ніяк не вкладалося у мене в голові, — як же Карл Літчфілд насмілився розповісти Гарольдові те, що, я вважала, залишиться між нами. Просто зателефонував і розповів, ніби так і треба.
«Виходить, ти вважаєш мене божевільною? — запитала я Гарольда. — До того йдеться? Ви з Дженет гадаєте, що до шістдесяти восьми років у мене дах поїхав?»
Гарольд почервонів, почав шаркати ногами й щось бурмотати. Мовляв, він нічого такого не думає, але він повинен потурбуватися про мою безпеку, як я турбувалася про нього, коли він був маленьким. І весь цей час Дженет сиділа біля кухонного столу, смикала оладку й кидала на свого чоловіка погляди, через які мені хотілося її задушити — начебто вона вважала, що він молодесенький півник, що намагається говорити як юрист. Потім Дженет підвелася й запитала, чи може вона «скористатися зручностями». Я ледве стрималася, щоб не сказати, яке це буде полегшення, якщо вона вийде хоча б на кілька хвилин.
«Спасибі, мамо Луїзо, — сказала вона. — Я ненадовго. Нам із Гаррі потрібно незабаром їхати. Якщо ви вважаєте, що не можете поїхати на призначену зустріч, нам більше нема про що говорити».
— Оце так, — зауважив Ральф.
— Терпець мені увірвався, я й так стримувалася занадто довго. «Я завжди приходжу на зустрічі, Дженет Чесс, — відрізала я, — але тільки на ті, які призначаю сама. І мені немає діла до тих візитів, про які за мене домовляються інші». Вона підняла руки догори, начебто я була найбільш нерозумною людиною на землі, і залишила нас наодинці з Гарольдом. Він дивився на мене величезними карими очима так, немов чекав вибачень. Мені навіть почало здаватися, що, може, й варто вибачитись, тільки б із його обличчя зник вираз кокер-спаніеля, але я цього не зробила. Нізащо. Я просто дивилася на нього, і невдовзі він не витримав і сказав, щоб я перестала сердитися. Гарольд сказав, що він просто турбується, як я тут живу зовсім сама, і, мовляв, він просто намагався бути хорошим сином, а Дженет — хорошою дочкою.
«Гадаю, я розумію, — сухо відповіла я, — але ти мав би знати, що любов і співчуття виражаються зовсім інакше, ніж плетивом закулісних інтриг».
Тоді Гарольд підвівся і заявив, що вони із Джен зовсім нічого не плели. Він глянув у бік туалету, коли говорив, і я зрозуміла, що справжній сенс його фрази полягає в тому, що це Джен не вважає їхні дії плетивом інтриг. Він сказав, що все відбулося не так, як я думаю, — що Літчфілд зателефонував йому, а не навпаки.
«Гаразд, — сказала я, — але чому тоді ти не поклав слухавку, коли зрозумів, з якого приводу він телефонує? Адже це було нечесно з його боку. Що на тебе найшло, Гарольде?»
Він почав городити різні дурниці — я навіть гадала, що він почне вибачатися, — аж тут повернулася Дженет, і сталося таке!.. Вона запитала, де мої брильянтові сережки, які вони подарували мені на Різдво. Це була настільки різка зміна теми розмови, що спершу я могла хіба бризкати слиною й думала, як би справді не збожеволіти. Але зрештою я зуміла сказати, що вони лежать на китайській таці на комоді в спальні, як і завжди. У мене є скринька для коштовностей, але я тримаю ці сережки і ще кілька красивих речей зверху, тому що лише від самого їхнього вигляду
