Безсоння - Стівен Кінг

Ральф кивнув:

— Тільки я кажу про літо 1992 року. Він їздив на старому коричневому «датсуні».

Фей розсміявся:

— Та я не відрізню «датсун» від «тойоти» або «хонди», Ральфе. Але я скажу, хто в основному користується цією дорогою: постачальники провізії, їхні пілоти, обслуговуючий персонал і авіадиспетчери. Гадаю, деякі пасажири теж мають такі ключі, якщо вони часто літають на особистих літаках. Єдині вчені, зайняті тут, працюють на станції контролю повітря. Він учений такого профілю?

— Ні, хімік. Донедавна він працював у лабораторії Гокінґа.

— Бавився з білими мишками? Ну, наскільки мені відомо, на аеродромі не водяться гризуни, хоча, зачекай-но… Цією дорогою користується ще одна категорія людей.

— Так? Хто ж?

Фей показав на будинок зі збірних конструкцій ярдів за сімдесят від центрального авіаційного терміналу:

— Бачиш той будинок? «Соло-Тек».

— А що таке «Соло-Тек»?

— Школа, — відповів Фей. — Там люди вчаться літати.

4.

Ральф повертався по Гарріс-авеню, засунувши руки в кишені й схиливши голову так низько, що бачив лише тріщини в асфальті. Думки його знову кружляли навколо Еда Діпно… І «Соло-Тек». Неможливо з’ясувати, чи «Соло-Тек» пояснювала присутність Еда на території аеропорту в день зіткнення з містером Садівником, але зовсім несподівано саме на це запитання Ральф хотів мати відповідь. Його також цікавило, де Ед живе зараз. До того ж Ральф вирішив довідатися, чи розділяє Джон Лейдекер його цікавість щодо цього.

Ральф минув двоповерховий, без жодних претензій особняк Джорджа Лайфорда з одного боку і ювелірний магазин («СКУПОВУЄМО ЗОЛОТО ЗА НАЙВИЩОЮ ЦІНОЮ») — з іншого. Його думки перервав різкий, заливчастий гавкіт. Підвівши голову, Ральф побачив Розалі, що сиділа на тротуарі біля входу в Строуфорд-парк. Старий собака часто дихав, слина капала з висунутого язика, утворюючи калюжку на бетоні між лапами. Шерсть стояла сторчма, а вицвіла хустка, здавалося, тремтіла від частого подиху. Коли Ральф глянув на Розалі, та знову дзявкнула, вірніше пискнула.

Ральф подивився на протилежний бік вулиці, щоб з’ясувати причину гавкоту, але не побачив нічого, крім пральні самообслуговування. За склом миготіли жіночі фігури, але Ральфу не вірилося, що Розалі може гавкати на них. Мимо пральні взагалі ніхто не проходив.

Ральф озирнувся і раптом зрозумів, що Розалі не просто сидить на тротуарі, а припадає до нього… Втискається в землю. Схоже, вона була налякана до смерті.

Доти Ральф ніколи не замислювався, скільки спільного у вираженнях почуттів і мові тіла в собаки й людини: вони посміхаються, коли щасливі, схиляють голову, відчуваючи сором, занепокоєння відбивається в їхніх очах, а напругу видає спина — так само роблять і люди. І, як і в людей, страх проступає в кожному мускулі, якщо собака чимось наляканий. Ральф знову подивився на протилежний бік, на місце, що привернуло увагу Розалі, і знову нічого не побачив, крім пральні «Буль-буль» і порожнього тротуару. Але потім зовсім несподівано згадав маленьку Наталі, яка хапала сіро-блакитні сліди, залишені його рукою. Іншим здавалося, що вона хапає порожнечу, — завжди здається, що діти ловлять рученятами порожнечу… Але Ральф знав.

Він бачив.

Розалі панічно заверещала, її вереск нагадав Ральфові скрип заржавілих дверних петель.

«Досі це відбувалося само по собі… Але, може, мені вдасться викликати його прихід. Можливо, я зумію змусити себе побачити…»

Побачити що?

Аури. Звичайно ж, їх. І те, що

(раз-два-три-чотири-п ’ять)

бачить Розалі.

Ральф уже здогадувався

(вийшов зайчик погулять),

що це таке, але він хотів упевнитися. Питання полягало лише в тому, як це зробити.

«Узагалі, як людина бачить?»

Вона дивиться.

Ральф подивився на Розалі. Подивився дуже уважно, намагаючись побачити все, що можливо: вицвілу хустку, що служила нашийником, запилюжену, що стирчала жмутами, шерсть, сірі плями на витягнутій морді. Вона, здавалося, відчула його погляд і, повернувши голову, глянула на нього й тяжко пискнула.

І в цей час Ральф відчув, як щось перевернулося у нього в голові — немов завівся стартер машини. Промайнуло швидке, але виразне відчуття легкості, а потім влилася яскравість. Він відшукав зворотну дорогу в цей більш барвистий, яскравий і глибокий світ. Він побачив похмуру мембрану — з виду вона нагадувала протухлий яєчний білок — навколо Розалі, побачив темну, майже чорну «мотузочку», що тягнулася догори. Однак основою «мотузочки» був не череп, як у людей, — «мотузочка» Розалі виходила від її морди.

«Тепер тобі відома найголовніша розбіжність між собакою й людиною, — подумав він. — Їхні душі розташовані в різних місцях».

(«Собачко! До мене, собачко!»)

Ральф, моргнувши, відхитнувся від цього голосу, що нагадував дряпання крейди по шкільній дошці. Долоні потягнулися до вух, але тут Ральф зрозумів, що це не допоможе; слух тут був ні до чого. Частина, поранена цим голосом, була глибоко всередині, і руками туди не доберешся.

(«Гей ти, чортова валізо з блохами! Гадаєш, я буду морочитися з тобою цілий день? Піднімай свою сраку і йди сюди!»)

Розалі, пискнувши, перевела погляд від Ральфа на те, на що дивилася раніше. Підвелася, тоді знову припала до землі. Хустка на шиї затріпотіла ще сильніше, і Ральф побачив, що ліворуч від собаки розлилася пляма у формі півмісяця — не втримав сечовий міхур.

Подивившись на протилежний бік вулиці, Ральф побачив лікаря № 3, що стояв між пральнею й старим багатоквартирним будинком, лікаря № 3 у білому халаті (Ральф помітив на халаті безліч плям, немов його довго носили) і блакитних джинсах. Панама Мак-Ґоверна й далі була на голові карлика. Тепер панама балансувала на вухах створіння; вона була настільки велика йому, що закривала чоло. Лисий люто посміхався собаці, і Ральф побачив подвійний ряд зубів — іклів канібала. У лівій руці той тримав чи то старий скальпель, чи небезпечну бритву. Раптом подумалося, що на лезі кров, але Ральф був упевнений, що це просто іржа.

Лікар № 3 засунув два пальці правої руки в рот і оглушливо свиснув. Розалі на тротуарі позадкувала і дзявкнула.

(«Піднімай свою смердючу сраку, приблудо! Негайно!»)

Розалі підвелася, піджавши хвоста, і поплелася вперед. Наближаючись, вона скавучала, а страх підсилив її кульгавість настільки, що вона ледве могла йти; задні лапи на кожному кроці підломлювалися.

— Гей!

Ральф зрозумів, що він кричить, тільки коли побачив маленьку блакитну хмарку, що здійнялася вгору від його рота. Усередині хмарки були тонкі сріблисті павутинки, що робили її схожою на сніжинку.

Лисий миттєво обернувся на крик Ральфа, інстинктивно піднімаючи затиснуту в руці зброю. На його обличчі застиг сердитий подив.

Розалі завмерла, уп’явшись у Ральфа величезними, стривоженими очима.

(«Чого тобі треба, шот-таймере?»)

У голосі