Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишиться з Семом?

— Лишайся ти, — попросив українець.

Ґрем вперіщив лютий погляд у Левка і поволі, наче бик, похитав з боку в бік головою.

— Ні.

Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було неетично кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мав найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Виходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Українець разом із японкою. А цього Ґрем не міг допустити.

— Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.

— Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? — спитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена і чекаючи, що росіянин стане на його бік.

Мулат сердито засопів. А Сьома не вимовив ні слова, відсторонено спостерігаючи за хлопцями. Левко списав Семенову апатію на гальмівну дію пігулок.

— Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!

— Хто б казав тут про егоїзм.

Левко скреготнув зубами і скубнув росіянина:

— Сьомо, не мовчи. Скажи йому.

— Це вже не має значення… — Сьома промовляв так, наче перемелював у роті купу розбитого скла.

— Тобто?

— Пішли до Паїтіті.

Кількасекундна пауза.

— Що ти сказав?

Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не збирався їм нічого пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але запізно. Він, як завше, був на крок попереду них.

— Я хочу, щоб ми подалися до Твердині, яку знайшли сьогодні вранці.

Левко повернувся до Сатомі:

— Ти що йому за таблетки дала?

— Знеболювальне.

— Часом не те, що приймаєш у критичні дні?

Японка показала українцю середній палець.

— Ти мене геть за дурепу маєш?

Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирішив підіграти:

— Нехай ідуть Ґрем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Але перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Паїтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і чекатимемо вас під стінами.

LXXVIII

12 серпня 2012 року, 12:43 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Сьома шкандибав, однією рукою спираючися на костур, другою тримаючися за Левка. В сорока метрах попереду Ґрем і Сатомі розчищали для них шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшість спорядження.

— Чому ти не переконав його? Це самогубство! — хекаючи й обливаючись потом, бурчав українець. — Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрався з лісу і відшукав човен!

— Це вже не має значення.

— Не розумію.

— Ти справді хочеш почути відповідь на своє запитання?

Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.

— Чувак, ти лякаєш мене.

— Лякаю? Попустись, Лео. Зараз не мене треба боятися… не мене…

LXXIX

12 серпня 2012 року, 13:02 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка охоплювала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семена примушували збавляти темп.

Коли ліс розступився і вони вдруге в житті побачили побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими щільними, і цитадель було чудово видно. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з багатьох рівнів. Він нарахував сім. Перший, найвищий, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів (де-не-де зі стіни першої площадки випирали п’ятикутні виступи з суцільних каменів; у верхній частині вони мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів). Решта були по десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, щабель здіймався на три чи чотири метри. Наскільки міг судити Левко, рівні в плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторював у точності периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від кромки нижньої, утворюючи акуратні тераси полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори входів, що вели вглиб Твердині.

По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщались на грандіозну споруду.

— Фу-у-ух… Повірити не можу, — ошелешено пробелькотів Ґрем.

Навіть Семен забув про ниючий біль у нозі. В його допитливій макітрі невгомонними зміями завертілися тисячі запитань. Звідки в переважно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір дві сотні кілометрів, узялись монолітні гранітні блоки, що важили понад тисячу тонн? Як їх транспортували? Якими інструментами обробляли? Яким чином витягали на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого?

Ошелешувала не так висота, як об’єм споруди. Розмірами вона відчутно переважала і піраміду Хеопса у Єгипті, і піраміду Сонця в Теотіуакані.

— Неймовірно. — Американець посміхнувся, по-дитячому тицяючи пальцем на руїни. — Саксайуаман порівняно з оцим — усе одно що вігвам на тлі Вілліс-тауер[110].

— Ви думаєте, це Паїтіті? — склавши долоні і притуливши їх до губ, спитав Левко.

— А ти сумніваєшся? — покосився на нього Сьома.

— Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбеку[111].

З півночі на певній відстані від основної твердині тягнулась лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де-не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габарити каменів: незрозуміло, де закінчувався один і де починався другий. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралелепіпедів з основою 7 × 7 метрів і довжиною метрів тридцять. Вони чіпко дотикалися основами, але місцями у блоках були висічені проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетрісу.

— Ага.

— Скільки в них?

Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — 30 м, отже, об’єм — 1500 кубів. При густині граніту 2,5…2,7 тонни на кубічний метр це дасть…

— Орієнтовно чотири тисячі тонн. Кожен.

Левко присвиснув:

— Здуріти…

— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.

Приблизно посередині між другим і третім рівнями в’юнка повзуча рослинність, що ховала нижню частину мурів, закінчувалась. Вище йшли голі стіни — за винятком невеликих гаїв, які