Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Чоловік подивився собі під ноги, поворушив губами, пройшовся кілька кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав достатню паузу, він схилився над Левком (сприйнявши його за головного) і, не розчепивши долонь, прокричав простісінько хлопцю в обличчя:
— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!
Левко спостерігав, як просто над його носом губи чоловіка витягнулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі від віку зуби. Зуби були нерівними, але щільними, і — на диво — з рота не поперло неприємним запахом. Сивочолий слідкував за собою.
Левко закрутив головою, шукаючи підтримки. Зачепив поглядом Семена.
— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.
— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що полонені перемовляються незнайомою йому мовою. — Не дозволяй їм!
Плоскоголовий рвонув уперед, наміряючися зацідити Левку в писок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.
— Нехай порадяться, — жестом спинив його чоловік.
Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.
Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута і разом з тим не рухати ногу:
— Розказуй усе як є.
— Ти певен?
— Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?
— Добре.
Левко стулив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворушно чекав, зігнувши пальці на лівій руці і вивчаючи нігті. Черговий гіперболізований сценічний жест. Недоросток хмурився за його спиною.
Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, з чого почати. В останню мить йому перешкодив Сьома, обізвавшися своїм фірмовим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською):
— Тільки не розповідай їм про Яна.
— Чому? — Українець звів брови, намагаючись осягнути, що б це могло значити, і тієї ж миті високий чоловік підступив до нього.
— Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.
— Гаразд. Поговорили і досить, — урвав їх сивочолий. — Почнемо заново, згода? — Він схилив голову і вдавано приязно підморгнув Левку. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець і експериментатор. Паспорт у мене американський, хоча сам вважаю себе громадянином світу. — Чоловік звів брови і розвів долоні, показуючи: ось я весь перед вами — бачите, який чесний.
Левко задумався, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — проте спитати не відважився. А ще йому не сподобалося, що сивочолий відкрито назвав своє ім’я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберта вліво:
— А ось мій компаньйон — містер Амаро Кіспе. Він перуанець, хоча, як видно з його імені, має кечуанське[116] коріння. Ви вже мали приємність із ним поспілкуватися.
Чоловік, наче диригент, змахнув рукою і наказав:
— Амаро, посміхнись нашим гостям.
На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги і продовжив:
— А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто… ви… такі?
Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив перехопити Семен:
— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралися йти геть із лісу. І якби не…
— SHUT UP!!![117] — заричав сивочолий. — Я не до тебе звертався, виблядку! Я наказав, щоб говорив він. — Джейсон тицьнув пальцем на Левка. — Чого ти взагалі розкриваєш свого брудного рота?! Сука, ти що собі думаєш? Якщо ти хоч перднеш без мого дозволу, я зламаю тобі другу ногу! Ти хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?
Сьома змовчав, відвівши погляд.
— Я не чую?!
Левко збагнув, що помилився. Перед ним не самозакоханий геній. Психічні проблеми цього типа не обмежуються однією лише манією величі.
— Н-ні, — промимрив Семен.
— Відповідати слід «ні, сер»!
— Ні, сер.
— Що «ні, се-е-ер»?
— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.
Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся.
— От і прекрасно. Але раптом передумаєш — звертайся, я завжди до твоїх послуг. — Лице знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Левка, одночасно випростуючи ліву руку до Амаро (коротун вклав у неї паспорти): — Говори.
Українець облизав губи (забита щока паленіла, мов ядерний реактор) і якомога спокійніше почав:
— Мене звати Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магістра у Королівському технологічному інституті, скорочено — КТН, це у Стокгольмі, Швеція.
— Магістра чого? — Сивочолий переглядав документи.
— Інженерії. Master of Science in Engineering.
Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.
— А цей?
— Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він також навчається у КТН.
— Росіянин? — Чоловік труснув синім документом із написом «Union Europе́enne / Rе́publique Francа́ise».
«От чорт!»
— Він живе у Франції… жив тобто, бо зараз живе у Швеції… а… але його батьки…
— Не бреши мені, українцю.
— Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.
— Гаразд. Далі.
— Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона навчається на одному департаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник… тобто він теж із США. Ґрем… е… — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Стокгольмі.
Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:
— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?
Мулат затремтів.
— У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.
Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.
— Джейсоне, не варто… — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.
— Амаро, не дратуй мене.
Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, поплескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши голову до українця:
— Що ви робите у моїй цитаделі?
Левко розгубився.
— Ем… нічого.
— Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично засмикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят
