Твердиня - Максим Іванович Кідрук
— Satomi, — схлипував він. — Oh my God, Satomi!
Левко скривився. Цього разу не через біль. Квиління Ґрема нагадувало нерозторопне варнякання героїв із американських мелодрам. Воно дратувало.
Левко піднявся на руках. Американець тим часом відповз назад, усівся на траву і став термосити дівчину.
— Прокинься! Я благаю… Сатомі, ти чуєш мене?
Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка поворухнулась і застогнала.
— Вона жива! Дякувати Богу!
Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Зажмурилася, спробувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. Погляд поволі зробився осмисленим.
— Ґреме… — прошепотіла вона. — Лео… — Левко вже стояв на повен зріст. — Де я?
— Ти жива. — Американець зарився носом у її волосся, не помічаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини.
Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулась до мулата.
Левка перекосило від злості. «Суки…» — палахнуло жаром у голові. Хлопець відчув, як серце обкладає кригою, неначе його «насос» заштовхують до морозильної камери.
— Що сталося? Як ми тут опинилися?
— Вночі на нас…
— Замовкни! — Левко урвав американця, смикнувши за рештки футболки. — Вона не пам’ятає, то й не варто нагадувати.
Японка справді не пам’ятала. Спогади обривались на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом, а після неї — нічого. Внаслідок перенесеного шоку утворився провал у пам’яті — короткострокова ретроградна амнезія. Інакше кажучи, мозок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападу і спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.
— Ти маєш рацію, — збуджено закивав Ґрем. — Не треба.
— Але я… — спробувала пручатися Сатомі.
— Нічого. — Американець іще міцніше обійняв її і став погойдувати на колінах, гладити по голові. — Нічого не було, сонце. Вже все гаразд. Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж вирушаємо назад. — Ґрем кинув лютий погляд на Левка. — Ми ж повертаємось, Лео?
Злостиво скрививши рота, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, але в цей момент в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не зміг втриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрився зірватись ногами вперед. Замість того щоб, прокотившись, упасти навзнаки, він з усієї сили ввігнався кінцівками в землю.
Гух-х! Хрусь!
— А-а!.. А-а!..
Сатомі зойкнула і сховала обличчя на грудях у Ґрема.
Левко крутнув головою. Щільна трава огортала ноги Семена, ховаючи все, що нижче колін, але, судячи по звуку, який супроводжував приземлення, а також по тому, як зсудомило обличчя хлопця, нічого хорошого там не було.
Простір згустився навколо українця. Він раптом подумав, що спить. Інакше й бути не може. Все, що сталося за останні дванадцять годин, — сварка з американцем, нічний напад, поява мертвого негра, втеча Сатомі — все це мусить бути сном, довбаним кошмаром!
— А-а!.. А-а!.. А-а!.. — не переставав кричати Сьома. — Моя нога! О Господи, нога-а-а!
Не дихаючи, Левко відступив на два кроки, потім нахилив тулуб, щоби поглянути на ноги товариша. Права на вигляд здавалася непошкодженою. Зате ліва… Стопа стирчала під прямим кутом до великої гомілкової кістки, при цьому ще й викривлялася набік. І то був не вивих. З першого погляду Левко зрозумів, що має справу з переломом: місце страхітливого згину було на двадцять сантиметрів вище від щиколотки.
Перелом був закритий. Нахилившися ближче, хлопець побачив велику опуклість зліва в передньому гомілковому м’язі — зламана кістка могла будь-якої миті прорвати плоть.
— Fu-u-uck me! — рявкнув українець, підносячи кулаки до скронь.
Семен перестав кричати. Він звівся на лікті, хрипло дихав і виряченими очима телющився в небо.
— Допоможи йому, — пролепетала Сатомі.
— Та пішла б ти! — проричав Левко, маскуючи за грубістю паніку і розпач.
— Лео… чувак… — Росіянин відкинув голову і намацав очима очі товариша. — Що робити?..
Левко присів за його спиною:
— Ти зможеш йти?
— Ні! — розпачливо рявкнув Сьома. На губах запузирилася піна. З очей витекли дві сльози. — Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..
Українець подивився вліво. Сатомі досі сиділа, згорнувшися клубочком, на руках у Ґрема. Тепер їм точно доведеться повертатися. І всю дорогу тягти на собі Семена. Можливо, і Сатомі теж. Японку, безперечно, нестиме американець… Від цієї думки хлопця перекосило. Зіниці хижо звузились; він несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за…
«Чорт, про що я думаю?!» — осмикнув сам себе Левко. Він швидко-швидко закліпав очима, стараючись не дивитись на мулата і японку, женучи геть зловорожий туман з голови. Туман відступив, натомість спалахнув здогад про те, що, можливо, індіанці мачігуенга мали рацію: ці ліси кишать демонами, що роблять дивні речі з людськими головами.
— Ні… Господи… ні! Тепер ми здохнемо тут… — хлипав росіянин. — Су-у-ука-а-а! Ми не зможемо дійти назад!
— Заспокойся. — Левко відпустив сорочку. — Ми виберемося. — На жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рішучості. Він не знав, що робити. Що ще гірше — він не розумів, що коїться у нього в голові.
— Заспокойся?! — верескнув Ґрем. — Подивись на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самісінькі яйця і продовжуємо занурюватися, і при цьому довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитися!
Левко хрипло дихав і тупився під ноги. Бісів америкос мав рацію. Вони вляпалися.
Сатомі встала і підійшла до Семена (Ґрем пробував затримати її, але дівчина жестом показала, що з нею все гаразд). Тримаючи долоню біля рота, зиркнула на ногу.
— Йому треба вправити кістку, — з акцентом промовила вона, —
