Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував нагору похилою ґрунтовою дорогою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглушене аритмічне гупання.
Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла від розвішаних на стінах світильників не вистачало, конвоїри ввімкнули кишенькові ліхтарики. У цій залі «тривимірними» були не лише стіни, а й підлога. Єдиною відмінністю долівки було павутиння ходів. Поміж блоками, що піднімалися з долівки (деякі на два з половиною метра), розкинулася мережа сполучених «траншей» — загалом інтер’єр мав футуристичний вигляд, але разом із тим відгонив моторошною сірістю середньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, через що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, показуючи, що здатен іти сам, але конвойникам це не сподобалося, котрийсь із них втихомирив українця стусаном у вухо.
Біля однієї зі стін блоки розійшлися, і Левко побачив освітлений вхід до суміжної зали. Вхідний отвір був затулений двома шматками товстого поліетилену, але завдяки світлу, що пробивалося з приміщення, хлопцю вдалося роздивитись обладнання. Сучасне обладнання: столи, крісла, стелажі з серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається, навіть мікроскоп. Із прилеглої зали долинали спокійний гул голосів і ледь вловиме фонове гудіння комп’ютерів, властиве офісам великих компаній. Левко вловив навіть характерний запах серверних кімнат: суміш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат.
А тоді він здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смужку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий чоловік! — у блідо-зеленому лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.
— Ей! — не стримавшись, крикнув Левко.
Серце підскочило. Він білий, значить, він мусить зупинити цих перуанських варварів. Він допоможе їм!
Чоловік завмер і зацікавлено глипнув на Левка. А тоді зняв рукавички, заштовхав їх у кишеню халата, дістав цигарку і незворушно закурив.
Українець похолов. Він дивився на чоловіка у халаті, поки його не затягли за черговий поворот кам’яної «траншеї», а той лише курив, байдужим поглядом проводжаючи колону з полоненими.
«Що за чортівня? Куди ми потрапили?»
За хвилину перуанці зайшли у нову галерею і спинились. Підйом ставав крутішим, відтак тягти Семена і Левка буде важче, і вони вирішили перепочити. На ділянці коридору було зовсім темно. Конвоїри віддихувались у пітьмі. Хтось дістав цигарку, спалахнув вогник запальнички, і Левкові ніздрі защипав запах дешевого тютюну.
Вони зупинились навпроти ще одного підземного відгалуження. Левко здогадався про це через протяг, що зимним струмком споліскував ноги, а згодом, коли очі призвичаїлися до темряви, зауважив ліворуч і трохи вище хідник із трапецієвидним склепінням, подібним до видовжених арок на ритуальних спорудах у Чичен-Іці й Паленке (так зване ступінчасте, або фальшиве, склепіння в архітектурі Юкатану). В проході також царювала пітьма, та незабаром Лео помітив невиразні сплески світла. Спершу вони видалися відблисками ламп, що погано працюють, утім, придивившися, хлопець зрозумів, що помилився. Світло здавалося бляклим не через те, що було слабким, а через те, що його джерело розташовувалося надзвичайно далеко. Ступінчасте склепіння відкривало шлях не до бічної галереї, за ним поставав велетенський зал, стелі якого не було видно, а бічна стіна була метрів за тридцять від входу. Левко примружився, стараючися чіпкіше придивитися до світлових плям. Зіниці розширювалися, пристосовуючись до пітьми, очі кожної миті розрізняли все більше відтінків сірого. І тоді він розгледів: попід стіною зали похитувались причеплені на тросах платформи, точно такі, як ті, з яких прибиральники миють вікна хмарочосів. Левко розрізняв лише дві, бо через прохід йому відкривалась незначна ділянка стіни. На кожній платформі вовтузилось по чоловіку. Підсвічуючи лампою, встановленою на тринозі, вони фрагмент за фрагментом фотографували стіну.
Ні, не стіну, несподівано осягнув хлопець. Символи. Завдяки зблискам фотоспалахів Левко побачив, що бічна поверхня порожнини рясно всіяна невідомими письменами. Вони вкривали всю стіну, від долівки до стелі.
ПИСЬМЕНА!
Пересилюючи біль у щелепі, українець покосився на Семена. Проте Сьома, впершись підборіддям у груди, лежав із заплющеними очима і ні на що не реагував.
— Vamos![113] — Перуанець докурив і наказав рушати далі.
Утробне гупання стало віддалятися.
LXXXI
Проминувши ще кілька поворотів (просторих приміщень більше не траплялося), загін потрапив до галереї верхнього рівня: над нею стелі не було — коридор стрімко вибирався на сонце. Конвоїри вивели бранців на відкритий простір. Уперше з моменту виїзду з Пуерто-Мальдонадо друзі позбавилися тягаря всюдисущих дерев, побачивши стільки неба відразу.
Мружачись, Левко роззирався. Вони стояли на самісінькій верхівці Твердині. Верхня площадка була ідеально рівною. Подібно до інкських сільськогосподарських терас, уся площа була наповнена землею, повсюди росла трава. Де-не-де пробивалися дерева, оточені рідкими кущами.
Горішня тераса мала форму сильно витягнутого прямокутника. У довжину вона була як два футбольні майданчики, ширина ж становила три п’ятих від ширини футбольного поля. Посередині тераси, з південного її боку, здіймалася ступінчаста піраміда з напіврозваленою церемоніальною будівлею на вершині. Будовою вона відрізнялася від інкських пірамід, більше нагадуючи піраміди майя. Блоки були витесані з якогось дивного каменю, який полискував на сонці, мов метал. Левко ніколи такого не бачив. З боків тулилися дві менші піраміди, їхні діагоналі були продовженням діагоналей великої. Зміщене відносно поздовжньої осі тераси розташування пірамід (усі три ліпились до південного, лівого від Левка краю тераси) робило горішній рівень Твердині надзвичайно схожим на палубу авіаносця: піраміди правили за палубні надбудови, а видовжена поверхня тераси нагадувала злітну смугу для літаків.
Коло пірамід розмістилися дерев’яні бараки з бляшаними дахами, пофарбованими у колір хакі. Навпроти них — два навіси, що ховали від сонця столи, розкладні стільчики, якісь дошки зі схемами, комп’ютери й іншу цифрову апаратуру. Поруч із навісами височіла щогла зі схожим на корабельний радаром, що обертався на вершині. Зразу за щоглою розкинулась велетенська тарілка супутникового зв’язку. У траві поміж навісами зміїлися дроти. Більшість вели до масивної жовтої будки (понад три метри завдовжки і майже два метри у висоту), в якій Левко впізнав дизель-генератор британської фірми «JCB», про що свідчив характерний жовто-чорний логотип компанії. Ще далі стояло кілька струганих дерев’яних столів і один здоровенний військовий намет, який нагадував циганське шатро. З іншого боку від пірамід (на західному кінці тераси) чорнів силует гелікоптера, того самого, який Левко і друзі бачили вранці. То був «EC120 Colibri»
