Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
— Якби я не бачив на власні очі, то нізащо б не повірив, — заявив Єнох. — У житті б не повірив, хай би навіть і мільйон років минув.
— Ти такий надзвичайний, — почув я тихий голосочок. І побачив Клер.
— Дай я на тебе подивлюся! — Я рушив до дверей, та коли підійшов, вона сахнулася. Так, їх вразили мої здібності, але подолати природний жах дивного перед порожняком — справа не з легких. Та й сморід навряд чи був у цьому дуже помічним.
— Ви в безпеці, — запевнив я. — Даю слово.
До дверей підійшла Оливка.
— А я не боюся.
— Я теж, — сказала Емма, — і піду перша.
Переступивши через поріг, вона вийшла в кімнату, щоб зустріти мене. Я змусив порожняка стати на коліна, нахилився вбік і незграбно пригорнув до себе Емму.
— Вибач, я не можу твердо стояти на ногах. — Я притисся щокою до її щоки й потерся об її м’яке волосся заплющеними повіками. Цього було не досить, але поки що довелося задовольнитися.
— Ти поранений. — Вона відсторонилася, щоб на мене подивитися. — У тебе скрізь порізи. Глибокі.
— Я їх не відчуваю. Весь пилком засипаний…
— То він лише позбавив тебе від болю, але не зцілив.
— Я подумаю про це пізніше. Скільки я там пробув?
— Багато годин, — прошепотіла вона. — Ми вже думали, ти загинув.
Я притулився лобом до її чола.
— Я дав слово, ти забула?
— Дай мені ще одне слово. Пообіцяй, що перестанеш до смерті мене лякати.
— Я дуже постараюся.
— Ні. Пообіцяй.
— Коли все це закінчиться, я пообіцяю тобі все, що забажаєш.
— Я запам’ятаю, — сказала вона.
У дверях виникла пані Сапсан.
— Вам двом краще вийти сюди. І прошу, цього звіра залиште зовні, якщо не важко.
— Пані Сапсан! — вигукнув я. — Ви вже на ногах!
— Так, мені вже краще. Мені пощастило, що мене пізно сюди доправили, а ще завдяки якомусь непоясненному протекціонізму з боку мого брата. Іншим імбринам поталанило менше.
— Я, сестро, не пошкодував тебе, — загримів голос із гучномовця над нашими головами. Знову Коул. — Просто найсмачнішу страву приберіг наостанок.
— Заткнися! — викрикнула Емма. — Коли ми до тебе доберемося, Джейкобів порожняк на сніданок тебе з’їсть!
Коул розсміявся.
— Я в цьому сумніваюся, — сказав він. — Ти, хлопче, могутніший, ніж я думав, але не тіш себе марними надіями. Ви оточені, виходу немає. Своїми діями ви лише відтягуєте неминуче. Але якщо здастеся зараз, я ще можу передумати й когось із вас помилувати…
Я примусив порожніх блискавичним порухом язиків видерти гучномовці зі стелі й розбити об землю. Навсібіч полетіли шматки пластмаси та дроти, і Коулів голос змовк.
— Коли ми до нього доберемося, — сказав Єнох, — я хочу спершу повисмикувати йому нігті, а тільки потім убити. Хтось щось проти цього має?
— Головне, щоб я встиг йому в ніздрі запустити бджолиний рій, — сказав Г’ю.
— Це не наш метод, — застерегла пані Сапсан. — Коли все це закінчиться, то за імбринічними законами його буде засуджено до гниття в каральному контурі до кінця його неприродного життя.
— А в чому тут прикол? — обурився Єнох.
Пані Сапсан змірила його суворим поглядом.
Я наказав порожнякові мене відпустити, а потім за Емминою допомогою пошкутильгав у двері й вийшов у оглядову кімнату. Там були всі мої друзі — всі, крім Фіони. З офісних крісел, вишикуваних уздовж стіни, на мене дивилися бліді, перелякані обличчя. Імбрини.
Та щойно я схотів до них підійти, друзі перегородили мені шлях. Вони налетіли на мене з обіймами, охопили руками моє хитке тіло й міцно стисли. Я не витримав і здався. Нічого приємнішого я не відчував за дуже довгий час. Та потім до мене підійшов Едисон, тримаючись якнайшляхетніше з двома пораненими лапами, і я розірвав обійми, щоб з ним привітатися.
— Ти вже вдруге мене рятуєш. — Я поклав руку на його пухнасту голову. — Не знаю, чи зумію я колись тобі віддячити.
— Щоб віддячити, можеш просто витягти нас із цього клятого контуру, — пробурчав він. — Як же я шкодую, що взагалі на той міст зайшов!
Усі, хто його чув, розсміялися. Можливо, річ була в його собачій натурі, але Едисон ніколи не фільтрував — завжди казав тільки те, що думає.
— Той твій фокус із вантажівкою… один з найхоробріших учинків, які я бачив, — сказав я йому.
— Мене схопили тієї ж хвилини, як я потрапив за фортечний мур. На жаль, я вас усіх підвів.
На протилежному боці дверей щось раптово й дуже гучно бахнуло, аж здригнулася вся кімната. З полиць попадали дрібні речі.
— Витвори підривають двері, — пояснила пані Сапсан. — Вони вже певний час цим займаються.
— Ми з ними розберемося, — пообіцяв я. — Але спершу я хочу дізнатися, кого ми недорахувалися. Коли ми відчинимо ці двері, все може піти шкереберть, тому якщо в цьому поселенні є дивні, яких треба врятувати, то я хочу про них знати, перш ніж іти в бій.
У кімнаті було так темно й тісно, що ми вирішили обійтися перекличкою. Я двічі називав на ім’я кожного з друзів, просто щоб пересвідчитися, що всі на місці. Потім запитав про дивних, яких викрали з крижаного будинку пані Королик разом із нами: клоуна (скинули у прірву, крізь уривчасті схлипування розказала нам Оливка, за те, що відмовився виконувати накази витворів), складаного чоловіка (у тяжкому стані покинутого в підземці), телекінетичну Меліну (нагорі, непритомну, без частки душі, яку з неї вже витягли) і блідих братів (те саме). А ще були ті дітлахи, яких врятувала пані Королик: хлопчик із простим обличчям у крислатому капелюсі і дівчина — заклиначка змій з несамовито пухнастим волоссям. Бронвін сказала, що бачила, як їх вели в іншу частину поселення, де тримали під замком решту дивних.
І насамкінець ми полічили імбрин. З нами була пані Сапсан, звісно, від якої діти не відходили ні на крок, відколи її побачили. Мені так багато треба було їй сказати. Поговорити про все, що з нами сталося, відколи ми бачили її востаннє. Про
