Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

Подякувавши йому, я розгорнув шарф. Був він простим, в’язаним, із китицями по краях, але гарно зробленим, а куточок навіть було прикрашено моїми ініціалами. ЯП.

— Ого, Горацію, це ж…

— Нічого особливого. Якби в мене була моя книжка зі зразками, я міг би й краще зробити.

— Він надзвичайний, — сказав я. — Але звідки ти знав, що знову мене побачиш?

— Я бачив сон, — він сором’язливо усміхнувся. — Надінеш? Я знаю, що не холодно, але… на щастя?

— Авжеж, — і я незграбно зав’язав шарф на шиї.

— Ні, так він спаде. Дай я. — Він показав мені, як його скласти навпіл, потім зробив петлю на моїй шиї й просунув у неї шарф, а потім зав’язав досконалим вузлом на шиї так, щоб вільні кінці акуратно звисали на груди. Не зовсім бойовий обладунок, але й зашкодити не могло.

До нас непомітно підійшла Емма.

— А тобі коли-небудь сниться щось, окрім чоловічої моди? — спитала вона в Горація. — Наприклад, де може переховуватися Коул?

Горацій похитав головою і вже зібрався було відповісти:

— Ні, але мені наснився фантастичний сон про поштові марки… — але більше сказати не встиг, бо в коридорі зашуміло: неначе великий сміттєвоз, несучись на швидкості звуку, врізався в стіну. І нас трусонуло до самісіньких кісток. Величезні бункерні двері в кінці кімнати розчахнуло вибухом, завіси й шматки шрапнелі врізалися в стіну навпроти. (На щастя, у них на шляху ніхто не стояв.) Поки розвіювався дим, усі поволі розгиналися і вставали з землі. А тоді, крізь дзвін у вухах, я почув голос із гучномовців:

— Нехай хлопець виходить сам, і ніхто не постраждає!

— Чомусь я їм не вірю, — сказала Емма.

— Бо їм не можна вірити, — озвався Горацій.

— Пане Портман, навіть не думайте про це, — попередила пані Сапсан.

— Я й не думав, — запевнив я. — Усі готові?

Бурмотіння згоди. Я розставив порожніх по обидва боки від дверей. Їхні велетенські пащеки порозтулялися, язики були напоготові. Та щойно я зібрався розпочати раптову атаку, з гучномовця в коридорі пролунав Коулів голос: «Вони контролюють порожняків! Солдати, назад! Оборонні позиції!»

— А щоб його чорти взяли! — спересердя вигукнула Емма.

Коридор сповнився тупотом чобіт — вояки відступали. Раптової атаки не вийшло.

— Не має значення, — сказав я. — Коли в тебе в розпорядженні дванадцятеро порожняків, раптовість відходить на другий план.

Настав час використати мою таємну зброю. Замість наростання напруги перед кидком я почувався зовсім інакше — свідомість заспокоїлася і рівномірно розподілилася між порожняками. Поки ми з друзями трималися позаду, істоти скупчилися біля понівечених вибухом дверей і стали вискакувати в коридор із роззявленими пащами. Їхні невидимі тіла пробурювали тунелі в димному тумані. Витвори стріляли в них, спалахували дула їхніх пістолетів, витвори відступали. У відкритому дверному проході свистіли кулі, залітали в кімнату, де укрилися ми з друзями, врізалися в стіну позаду нас.

— Кажи, коли! — прокричала Емма. — Підемо за твоєю командою!

Перебуваючи свідомістю в дванадцятьох місцях одночасно, я не міг відповісти англійською ні слова. Я був ними, тими порожняками в коридорі, і мою власну плоть жалила кожна куля, що розривала їхню.

Наші язики дісталися до них першими: до витворів, які не досить швидко бігали, а ще ті хоробрі, але дурні, які лишилися, щоб прийняти бій. Ми їх молотили, били головами в стіну, а декілька нас зупинилося (тут я постарався чуттєво дистанціюватися), щоб вгризтися в них зубами, проковтнути їхню зброю, заглушити їхні крики й лишити їх загризеними, з широко розкритими ротами.

На сходах у кінці коридору сталася тиснява, і вартові знову почали стріляти. Крізь нас пройшла друга завіса куль, нас пронизав глибинний біль, але ми, розмахуючи язиками, бігли далі.

Кілька витворів утекло через люк. Іншим пощастило менше, і коли вони перестали кричати, ми відкинули їхні тіла подалі від сходів. Я відчув, що двоє моїх порожняків загинуло, їхні сигнали зникли з моєї свідомості, зв’язок було втрачено. А потім у коридорі стало чисто.

— Зараз! — скомандував я Еммі; вимовляти якісь складніші фрази я тієї миті був просто не здатен.

— Зараз! — прокричала Емма решті нашої групи. — Сюди!

Я вивів свого порожняка в коридор, міцно тримаючись за його шию, щоб не злетітити. Слідом за нами Емма вела інших, освітлюючи полум’яними руками дорогу в диму. Разом ми припустили коридором: попереду — мій батальйон порожняків, позаду — армія дивних. Першими йшли найсильніші й найхоробріші: Емма, Бронвін та Г’ю, далі — імбрини й буркотливий Перплексус, який наполіг на тому, щоб забрати з собою свою важку «Мапу днів». А замикали наші ряди найменші діти, найнесміливіші й поранені.

У коридорі тхнуло порохом і кров’ю.

— Не дивіться! — почув я голос Бронвін, коли ми проминали трупи витворів.

На бігу я їх полічив: п’ятеро, шестеро, семеро на двох моїх загиблих порожняків. Їхня кількість давала надію. Але скільки витворів тут було загалом? Сорок, п’ятдесят?

Я боявся, що їх забагато, щоб ми могли їх убити, і тих із наших, хто потребував захисту, забагато теж, тож, коли ми вийдемо з-під землі, станемо легкою мішенню: нас оточать і захоплять. Мені потрібно було вбити якнайбільше витворів, поки вони не вийшли на відкриту місцевість і цей бій стане для нас програшним.

Моя свідомість знову перемістилася до порожняків. Перший з них, піднявшись ґвинтовими сходами, виліз крізь люк, потім різкий біль, порожнеча.

Він потрапив у засідку.

Наступного, що поліз у люк, я змусив прикритися тілом мертвого як щитом. Під градом куль він прокладав собі шлях у кімнату, поки решта порожняків вистрибували з люка. Мені потрібно було швидко витіснити витворів, відігнати їх від дивних, що лежали на лікарняних ліжках. Кількома ударами язиків ми вбили найближчих, а решта просто втекли.

Коли ми, дивні, вилазили через люк, я відправив за ними навздогін своїх порожняків. Тепер нас було так багато, так багато рук, що від’єднати своїх прикутих до ліжок братів і сестер од висмоктувачів душ було легко. Ми розділилися й швидко все зробили. Що ж до божевільного в кайданах і малого, якого ми запхали в комірчину, то тут їм було безпечніше, ніж разом з нами. А ми повернемось.

Тим часом мої порожняки гнали витворів до виходу з будівлі, а ті втікали й наосліп відстрілювались. Хапаючи їх за п’яти язиками, ми зуміли двох-трьох повалити на землю, і там, коли до них підбігли мої порожняки, вони зустріли свій швидкий, проте жахливий кінець.

Один витвір сховався за стійкою й заходився ладнати до