Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

Музика, що дотепер слугувала тлом для Коулового голосу, змінилася тихою інструменталкою, і вона так разюче контрастувала з панікою і жахом, які мене охопили, що мене аж мороз пробрав.

— Нарешті ми житимемо в мирі й злагоді, — м’яко й переконливо говорив він, — я буду вашим королем, вашим богом. Це природна ієрархія царства дивних. Ми не повинні були жити отак, децентралізовано, без влади. Щоб над нами верховодили жінки. Коли я очолю царство, ховатися більше нікому не доведеться. Не буде більше жалюгідного трепету перед спідницями імбрин. Наше законне місце — на чолі людського столу. Ми правитимемо на всій землі, усіма її народами. Нарешті ми успадкуємо те, що наше за правом!

— Якщо ти думаєш, що ми погодимося брати в цьому участь, — сказала Емма, — ти остаточно з’їхав з глузду.

— Дівчино, нічого іншого я від тебе й не чекав, — відповів на це Коул. — Типова представниця вихованих імбринами дивних: жодних амбіцій, ні краплини розуму і впевненість у тому, що тобі всі винні. Заспокойся. Я розмовляю з чоловіком.

Еммине обличчя почервоніло, як вогонь у її руці.

— Давай ближче до діла, — відрубав я, думаючи про вартових, які от-от мали повернутися, і наших друзів, що вовтузилися з ключами в коридорі.

— Ось що я пропоную, — сказав Коул. — Дозволь моїм фахівцям провести маніпуляції з тобою, і коли я здобуду те, що мені потрібно, я тебе й твоїх друзів відпущу. І ваших імбрин теж. Після цього вони не становитимуть для мене загрози.

— А якщо я відмовлюся?

— Якщо ти не дозволиш мені вийняти з тебе душу легко й безболісно, то це залюбки зроблять мої порожняки. Хоча вони не надто вміють марципани розводити з пацієнтами. Тож коли вони з вами покінчать, то, боюсь, я не зможу їх спинити, і вони перейдуть до ваших імбрин. Тому те, що мені потрібно, я одержу так чи інакше.

— Це не спрацює, — сказала Емма.

— Ти про маленький трюк цього хлопця? Я чув, що він зміг приборкати одного порожняка. Але як щодо двох одночасно? Чи трьох? А п’ятьох?

— Скільки схочу, стільки й буде, — впевнено й незворушно спробував відповісти я.

— Дуже б я хотів на це подивитися, — сказав Коул. — Тобто можна вважати це твоєю відповіддю?

— Чим хочеш, тим і вважай, — відрізав я. — Я тобі не допомагатиму.

— Божечку, — сказав Коул. — То це ж у тисячу разів веселіше буде!

Ми почули, як він сміється у гучномовці, а тоді я мало не підскочив від гучного гудка.

— А тепер ти що зробив? — спитала Емма.

Мій живіт прохромила стріла різкого болю, і я навіть без Коулових пояснень зрозумів, що відбувається: у тунелі під кімнатою імбрин, з нутра будівлі, звільнили порожняка. Він уже наближався, підповз до зливних ґрат у підлозі, які зі скрипом піднімалися. Зовсім скоро він опиниться серед імбрин.

— Він відправив туди порожняка! — вигукнув я. — Зараз він вибереться в кімнату.

— Почнемо з одного, — сказав Коул. — Зможеш прикрутити йому хвоста — познайомишся з його друзяками.

Я загупав у скло.

— Впусти нас!

— Із задоволенням. Воррене.

Воррен натиснув другу кнопку на пульті. Секція скляної стіни завбільшки з двері від’їхала вбік.

— Я заходжу! — крикнув я Еммі. — А ти лишайся тут і охороняй його.

— Якщо пані Сапсан там, я теж заходжу.

І було очевидно, що відрадити її не вдасться.

— Тоді ми візьмемо його з собою, — сказав я.

Воррен спробував дати драпака, але Емма встигла схопити його за халат.

Я побіг через двері в темну захаращену кімнату, а Емма позаду тягла за шкірку безротого інтерна, що борсався і опирався.

Я почув, як стукнули, зачиняючись за нами, двері.

Емма вилаялася.

Я розвернувся, щоб подивитися.

На протилежному боці дверей, на підлозі, лежав пульт. Ми опинилися в пастці.

* * *

Не минуло й кількох секунд, як інтерн примудрився вивільнитися з Емминої хватки й рвонув кудись у темряву. Емма хотіла побігти за ним, але я завадив — він зараз був неважливий. Значення мав лише порожняк, котрий от-от мав виповзти з ями й потрапити до кімнати.

Він був виснажений, він помирав. Його гризучий голод я відчував, наче власний. Ще кілька секунд — і він почне ласувати імбринами, якщо ми його не зупинимо. Якщо я не зупиню. Однак спершу мені треба його знайти, а кімната була така засмічена й темна, що моя здатність бачити порожняків нічим особливим не допомагала.

Я попросив Емму дати більше світла. Вона, як могла, розрівняла язики полум’я, але було таке враження, ніби тіні від них тільки довшають.

Щоб її уберегти, я попросив її триматися поближче до дверей. Вона відмовилася.

— Триматимемося разом, — сказала вона.

— Тримайся разом позаду мене, будь ласка. Далеко позаду.

Принаймні в цьому вона зі мною погодилася. Коли я проходив повз кататонічну пані Дзюб і далі в кімнату, Емма відстала на кілька кроків і здійняла руку високо над головою, щоб освітити нам шлях. Те, що ми могли роздивитися, скидалося на безкровний військово-польовий шпиталь — усюди лежали розібрані людські фігури.

Носком ноги я штовхнув якусь руку, та глухо бамкнула і відкотилася. Гіпсова. То тут, то там траплялися різні органи: на столі стояв торс, у банці, наповненій рідиною, плавала голова з широко розплющеними очима й розкритим ротом, майже напевно справжня, але не надто свіжа. Скидалося на те, що це Коулова лабораторія, кімната тортур і комора для зберігання речей — усе в одному. Як і його брат, він любив накопичувати різний непотріб, дивні й відразливі речі. От тільки Бентам був організований до нутра кісток, а Коулу дико потрібна була прибиральниця.

— Ласкаво прошу до ігрової кімнати порожняка, — прокотився Коулів голос із гучномовця. — Ми тут проводимо над ними досліди, годуємо, дивимось, як вони розчленовують свій харч. Цікаво, за які ваші органи він візьметься насамперед? Деякі порожняки починають з очей… з маленької закуски…

Я перечепився через тіло, і від удару моєї ноги воно жалібно скрикнуло. Опустивши погляд, я побачив до смерті перелякане обличчя немолодої вже жінки, що дикими очима дивилася на мене. Незнайома імбрина.

Не зупиняючись, я нахилився і прошепотів: «Не бійтеся, ми вас витягнемо звідси», — але сам подумав, що ні, не витягнемо. «Цей хаос фігур і божевільних тіней стане місцем нашої погибелі», — підняв голову невгамовний Старий Джейкоб, завжди радий віщувати смерть.

У глибині кімнати щось заворушилося, і одразу ж волого