Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко
Софія перейшла на другий бік вулиці. Тут був ще один кінотеатр — імені Карла Маркса. Софія відразу згадала свої думки про безглузде поєднання різних епох і різних людей — на вулиці Свердлова кінотеатр Карла Маркса. Ці спостереження знову викликали в Софії посмішку. Молодик, мабуть, розцінив Софіїну посмішку як заохочення. Він загородив їй дорогу і запросив піти в кіно.
Софія прогнала з обличчя посмішку, стенула плечима і повернула до кас. Тут, на жаль, йшов не вестерн, а якась індійська мелодрама. Софія не любила мелодрам взагалі, і індійських зокрема. Та молодик (біля кас він відрекомендувався Віктором) і не збирався дивитися фільм. Ледве пройшли титри, як Софія відчула, що він поклав їй на плече руку.
Настільки швидке зближення ніколи не подобалося Софії і вона вже хотіла прибрати його руку, та щось зупинило її. Можливо, думка про те, що це останній день і такого в неї не буде дуже довго. А можливо, вона просто хотіла запам’ятати відчуття чоловічої руки на плечі. Але рука не збиралася надовго залишатися там. Вона торкнула її волосся, потім вухо. До лівої руки приєдналася права. «О господи, чого він так квапиться?» — подумала Софія, але не поворухнулася — як на неї, то Віктор ще не перетнув межу дозволеного. Принаймні, дозволеного для цього вечора. Але Віктор швидко просувався вперед. Хвилин через п’ять він вже спробував поцілувати Софію в губи. Вона відсторонилася, але він все ж поцілував її в щоку. Новоспечений кавалер намагався зайти все далі — покласти руку на коліно, залізти під блузку чи навіть під спідничку. Мовчазне протиборство між ними продовжувалося ледве не до половини фільму.
Врешті-решт Софії це надокучило — вона встала і пішла до виходу. Не можна сказати, що більшість дотиків були неприємними, але їй було страшенно неприємно, що він так форсує події.
Софія довго не могла відчинити двері під палаючою вгорі червоною лампою з написом «Вихід», поки Віктор не зробив це замість неї. Софія вийшла в темряву вулиці — поки вони дивилися фільм, на місто опустилися сутінки, — і попростувала до трамвайної зупинки. Віктор взяв її за лікоть і пішов поряд:
— Я з тобою.
Вона вивільнила руку. Не вирвала — просто вивільнила.
На трамвайній зупинці зібрався чималий натовп. В такий час трамваї ходили досить рідко. Софія не стала чекати і пішла. У вітринах крамниць вона бачила, що Віктор не відстає. «Ото ще проблема, — подумала вона. — Далеко ж йому доведеться повертатися додому. Та дарма, вечірня прогулянка піде хлопцеві на користь».
Віктор, як і раніше, намагався здаватися цікавим співбесідником. Говорив про погоду, про тополиний пух, що викликає алергію, про нові групи, які ось-ось мають приїхати до Харкова. А Софія думала про те, що вона некрасива. Гарненька фігурка, правильні риси обличчя. Можливо, досить стрункі ноги. І на тому край. Вона розуміла, що в неї немає тієї родзинки, що робить жінку гарною. Від таких думок їй раптом став симпатичним цей хлопець, що пішов за нею, а не за іншою. Софія знову згадала, що це останній її вечір в цивілізованому світі. Їй так хотілося погуляти містом, а зараз ще не пізно. А що як запросити цього хлопця до себе додому? Додому першого стрічного? Ця думка злякала її. Гідрометтехнікум не мав свого гуртожитку, і Софія наймала невеликий флігель по вулиці Юмашева на Холодній Горі. Цей район називали Горою тому, що він дійсно був найвищим районом міста. А Холодною — тому, що говорили, коли Харків лише починав будуватися, на тій горі хтось замерз.
Ну добре, а якщо вона запросить його до себе додому, то що — залишить до ранку? Але ж має вона врешті-решт стати жінкою. Та не обов’язково, щоб її першим чоловіком став перший стрічний. Ні, звісно ні. Вона так не може вчинити. Але завтра доведеться поїхати щонайменше на три роки. В невідомість. Значить, вона могла б його запросити, але якщо хоча б бути впевненою, що він зможе бути ніжним.
Тим часом вони вже дісталися того місця, де треба було повертати з яскраво освітленої Свердлова на темну Юмашева. Монологи хлопця трохи змінилися. Він говорив про те, що вона безсердечна, суха, беземоційна.
«Мабуть, він був би у захваті, якби ми трахнулися прямо тут на якійсь лавці», — подумала Софія. Якби вона була дійсно впевненою, що він буде ніжним цієї ночі, то, мабуть, таки запросила б його. Може вона сподіватися на ніжність? Ні, звісно що ні. Звідки їй відомо, як він буде себе поводити? Але, з іншого боку, їй скоро дев’ятнадцять, а в неї — ні нареченого, ні навіть хлопця. Значить, вона запросить його? Значить, запросить. Вони дійшли вже до самого будинку. Дістала ключа. В цьому районі всі будинки були обнесені височенними парканами — значно вищими людського зросту, і навіть хвіртки замикалися на ключ. А справа була в тому, що за кілька кварталів звідси знаходилася холодногірська тюрма.
Тюрма мала цілком ідіотський, картатий вигляд. Такою її зробили 1980 року, коли повз неї вулицею Свердлова мали пронести олімпійський вогонь. Гратчасті вікна та сірі стіни могли неприємно вразити закордонних журналістів, що супроводжували його на шляху до Москви. Ось тоді гратчасті вікна й закрили величезними пластиковими щитами, пофарбованими в усі кольори веселки.
Так ось, викинуті на старість з тюрми злочинці всіх мастей осідали прямо тут. Бомжували, ночували на горищах будинків. Холодна Гора просто кишіла ними. І обивателю доводилося рятуватися від екс-зеків височенними огорожами.
Софія вставила ключ в
