Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко
— Немає потреби. То звичайні «кумульо німбуси».
«Німбуси» — значить дощові.
— Можливо, і «німбуси», але форма дивна, — вставляє Тіна, яка саме підійшла з букетом, — якісь потворні «кумульо німбуси»…
— Думаєш, буде дощ? — запитує Ліна.
Софія стенає плечима. Їй на руку сідає другий махаон. Цього разу — жовтий з зеленим. Софія без найменших труднощів бере його за крильця. Чудовий екземпляр, але він тепер їй ні до чого. Софія розтискає долоні і махаон, ще мить чіпляючись за палець, весело пурхає і, наче барвиста летюча квітка, губиться між рештою квітів. Можна з’їхати з глузду від нудьги.
На тому боці непрохідної ущелини — містечко Аршабад. В містечку — обсерваторія, куди, вони щодня передають телетайпом зведення, є навіть кінотеатр і ресторан. А тут страшенна нудьга. Через ту нудьгу, мабуть, її і дістають різні безглузді думки. Вона весь час думає про те, що їй вже дев’ятнадцять, а вона ще жодного разу не була з чоловіком. Звісно, в дев’ятнадцять бути дівчиною — це ще не соромно, але коли вона поїде звідси, їй буде вже майже двадцять три. А бути дівчиною в двадцять три — це вже занадто. Вона згадує про те, що ще до закінчення технікуму багато дівчат, вийшли заміж і навіть народили дітей. А вона жодного разу навіть не спала з чоловіком.
Кілька хвилин Софія думає про те, що, опинившись знову у Харкові, чи вона зробила б це? Неодмінно. Адже тут ще три роки доведеться пробути в товаристві сестер-лесбіянок. Неодмінно вона зробила б це. В Харкові чи навіть Аршабаді. Навіть не зважаючи на небезпеку, що чигає на жінок, те містечко здається їй тепер досить привабливим. Але між ним і станцією — осоружна ущелина. В покритих мохом і пліснявою схилах, здається, є щось відштовхуюче. Навіть у спекотний сонячний день звідти підіймаються клуби вологого туману. Не помічала Софія і того, щоб хоча б одна з сестер підходила до краю ущелини. Вона знає, що по той бік ущелини трава ще зеленіша, там пасеться отара овець, за ними наглядає пастух. В потужний бінокль можна розгледіти — це той самий божевільний, що налякав її. Вона бачила його з вертольоту, коли летіла сюди. Вертоліт ішов над самою землею, мало не чіпляючи пропелером дерева, а божевільний біг за тінню, щось вигукуючи і розмахуючи руками.
Велика нудьга. Софія сідає на траву поряд з ганком, притуляється спиною до теплої стіни будинку і знову поринає в спогади. Так, опинившись у Харкові, вона обов’язково переспала б з якимось хлопцем. Якось вона навіть вирішила зробити це. То був її останній день перед від’їздом сюди. А взагалі, не так багато було в неї шансів стати жінкою. Не рахуючи, звісно, досить невинних поцілунків з хлопцями та обіймів у під’їздах.
Скільки було в неї випадків, коли вона могла реально стати жінкою? Мабуть, всього два. Один — з викладачем радіотехніки. Та ще той, другий, про який їй неприємно згадувати. Але про який їй постійно нагадують кілька вже ледь помітних шрамів на внутрішній поверхні стегна. Всього два випадки. А чому так мало? Можливо, тому, що в групах метеорологів майже ніколи не буває хлопців? Чомусь вважається, що метеорологія — виключно жіноча професія.
Той другий випадок трапився, коли така сама нудьга найшла на неї у Харкові, в останній вечір перед від’їздом сюди. Нудьга здавалася нестерпною і через неї вона мало не наробила дурниць.
Того вечора Софія вийшла на станції метро «Південний вокзал» і пішла гуляти містом. На вулиці Свердлова, куди вона потрапила, було безліч підвальчиків, закусочних, «Пиріжкових». В кожному з них торгували на розлив вином та горілкою. З тих забігайлівок долинав п’яний регіт і виходили клуби тютюнового диму. В кінці вулиця Свердлова перехрещувалася з вулицею Клочковською та вулицею Рози Люксембург. Таке скупчення в одному місці різних людей та епох примусило Софію посміхнутися. «Цікаво, як називалися ці вулиці раніше, до 17-го року? — подумала вона. — Можливо, то було таке ж саме безглузде сполучення імен та епох, а можливо, вони краще пасували одна до одної…» Софія не була корінною харків’янкою і не знала історії міста.
Вона йшла по лівому боці вулиці і їй назустріч з гуркотом мчали червоно-жовті чеські трамваї 3, 10 і 12 маршрутів. Вулиця була старою, вузенькою і автомобілі, відтиснуті трамваями до самого бордюру, випускали клуби отруйного диму ледве не в обличчя перехожим. Втім, Софія на це не зважала. Вона прощалася з цивілізацією. І отруйні викиди автомобілів були для неї мало не парфумами, а гуркіт трамваїв — чудовою музикою. Софія прощалася з цим усим щонайменше на три роки. Все здавалося їй надзвичайно милим — і брудні вітрини, і обдерті вивіски крамниць.
Біля кінотеатру «Старт» до неї причепився якийсь молодик.
Софія стояла перед афішею і роздивлялася мальованих ковбоїв — у кінотеатрі йшов американський вестерн. Афіша була під склом, і Софія бачила в ньому своє відображення. Та поки вона читала імена виконавців головних ролей та короткий зміст картини, поряд з її відображенням у склі з’явилося ще одне.
Софія озирнулася — довгов’язий нахабний брюнет, втім, досить симпатичний. Бурмоче вибачення і пропонує себе в супутники. Софія дотримувалася принципу, що порядна дівчина не може знайомитися на вулиці. Але ж це був винятковий день — останній у цивілізованому світі. Софія повернулася і пішла далі. Молодик, звісно, не збирався давати їй спокій і плентався слідом. Нахиляючись через плече, він пропонував провести її додому. Софію розібрав сміх: яка нечувана галантність — її хочуть відвести додому. Але ж вона зовсім
