Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

годинника. За чверть дванадцята. Їй було час збиратися на метеомайданчик. Вона зняла вже майже всі покази. Залишилася лише психрометрична будка. Софія відкрила дверцята-жалюзі. І стінки, і дверцята мали жалюзі для покращення вентиляції і були вифарбувані у білий колір, щоб зменшити нагрів сонячним промінням. Вона піднялася по драбинці — психрометрична будка завжди встановлюється на висоті двох метрів над поверхнею землі, щоб на покази термометрів не мала впливу температура поверхні землі. Температура «сухого» термометра була +23,6°, «вологого» +21,5°. Софія записала все на папірці. І зненацька почула кроки. Хто б це міг бути? З темряви з’явилася Ліна і сіла на нижній щабель. Дістала сигарету і запалила. Софія опустилася і присіла поряд.

— Ти бачила? — запитала Ліна.

— Що? — не зрозуміла Софія.

— Кілька днів тому — вранці…

Софія мовчала, не знаючи, що відповісти — правду чи збрехати…

— Можеш не відповідати, — Ліна взяла Софію за руку. — Я помітила, як ти зазирнула в шпарину.

«Добре, що навколо темрява», — подумала Софія, відчуваючи, що червоніє.

Лінина рука посунулася вище і лягла на згин ліктя:

— Ти думаєш, що це протиприродно?

Софія стенула плечима — вона нічого не думала.

— А не протиприродно зачиняти трьох жінок на три роки, наче в тюремній камері, хоч вони нічого поганого не вчинили? — продовжувала Ліна.

Софія вивільнила руку:

— Вибач, мені час до телетайпу…

Софія вийшла з метеомайданчика, але пішла не до кімнати телетайпу, а до озера. Бо відчула, що сп’яніла і може при передачі наробити помилок. На схилі вона навіть посковзнулася і шкереберть скотилася до самої води. Ковтнула кілька разів, вмочила обличчя. І раптом почула за спиною кроки і голоси, що наближалися. Дві постаті підійшли до води і зупинилися в тіні скель.

— Мерзотник, так і знала, що будеш тут кокетувати з усіма, — почула Софія голос Марії.

— Досить, Маріє, досить, — відповів Ігор, намагаючись обійняти жінку, але та відштовхнула його. — Ти все перебільшуєш…

— Геть, іди геть!

— Ти ж знаєш, вони мене не цікавлять. Мене взагалі не цікавлять жінки такого гатунку.

— А та новенька молоденька сучка, вона тобі подобається! Я точно знаю — вона тобі подобається…

— Не верзи дурниць.

— А може, не її ти притискав до себе і нашіптував на вушко? Мерзотник!

Марія намагалася відштовхнути Ігоря, той — її утримати. Коротка боротьба закінчилася тим, що вони обоє не втрималися і впали в траву.

— До дідька їх всіх, я кохаю лише тебе, — бурмотів Ігор.

Марія пручалася:

— Облиш мене, іди до тієї молоденької сучки, вона з голоду ладна накинутися на першого-ліпшого чоловіка…

— Мені не потрібна та повія…

Почувся тріск тканини:

— Обережно, дурню, ти відірвав мені тасьминку, — голос Марії вже звучав примирливо. — Прошу тебе, обережно, ти мене подряпав.

Вони ще хвилин десять вовтузилися. Софія чула важке дихання чоловіка, стогін жінки. Потім вони підвелися і, обнявшись, пішли до будинку. До Софії долинув сміх жінки, потім сміх чоловіка. У темряві засвітився прямокутник прочинених дверей, і все стихло.

У Софії по щоках котилися сльози. Вона підклала під щоку долоню, і та відразу стала вологою. Через що ці сльози? Вона б не змогла відповісти. Може, тому, що, як їй здалося, її зрадив цей чоловік. Але ж вони знайомі лише один день, і вона не має на нього жодного права. Може, тому, що її назвали повією? Дурниці…

Коли Софія повернулася до будинку, Ігоря та Марії вже не було, вони пішли до відведеної для них кімнати. Сестри, обнявшись, сиділи за столиком, і Ліна щось ніжно нашіптувала Тіні. Софія нечутно прослизнула до своєї кімнати.

Розділ 7

Чоловік, що в темряві у дворі накинувся на Софію, був зеком-втікачем на прізвисько Азіат. Кілька тижнів тому він ще з трьома зеками — Прищем, Шатлом та Касіусом Клеєм — втік з пересильної тюрми в Донецьку. Усі, крім Шатла, були ОНР — особливо небезпечними рецидивістами. Ініціатива втечі належала Азіату. Він запропонував Прищу та Касіусу Клею дістатися до Аршабаду, захопити там вертоліт і втекти до Ірану.

Майже місяць четвірка зеків втікала, пробиралася ночами у вантажних вагонах до передгір’їв Східного Паміру. В Аршабаді Азіат був як у себе