Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

— А, в камері схову…

Він підставив лікоть, і Софія вчепилася в цю руку, наче потопаючий — у рятувальний круг.

Вони повернули за ріг і попростували, як здалося Софії, у напрямку центра. Будівлі ставали охайнішими. Вулиці тут освітлювалися ліхтарями. У Софії боліли коліна, але вона мовчки терпіла біль, сподіваючись якнайшвидше втекти від пережитого страху. Вона крадькома позирнула на свого рятівника: високий на зріст коротко стрижений брюнет. Здається, з таким можна нічого не боятися.

— Хочу запитати вас, — сказала Софія. — За весь час у місті я не зустріла жодної жінки…

Він здивовано подивився на неї:

— Хіба вас не попередили?

— Про що?

— В містечку вже другий місяць зникають молоді жінки. Більшість осіб прекрасної статі або виїхали, або сидять удома.

Так ось у чому справа! Деякий час вони йшли мовчки. Пройшли темний сквер. За сквером була центральна площа — невеликий вимощений бруківкою майдан. Біля одного з будинків стояв натовп і, вимахуючи руками, скандував щось незрозумілою мовою.

— Що це? — запитала Софія.

— Натовп вимагає від влади прийняти термінові заходи.

— Скільки зникло жінок?

— Тиждень тому було дванадцять, а вчора зникли ще дві.

— Я могла б стати п’ятнадцятою.

Він здивовано зазирнув їй в обличчя:

— Що ви маєте на увазі?

— По-перше, той пастух, величезний бородатий пастух, він…

— Що він зробив, накинувся на вас?

— Ні…— Софія затнулася. А дійсно, він же нічого не зробив. — Ні. Він просто підійшов і так подивився…

Директор засміявся:

— Ви помилилися. То міський божевільний. Він пасе овець і цілком безпечний. Та й не варто драматизувати. Якби я вас вчасно зустрів, ви взагалі ні на що не звертали б уваги. Переночували б в обсерваторії. А завтра вертоліт відвіз би вас на метеостанцію. Там вам вже напевне нічого б не загрожувало.

— Це ж чому?

— Важкодосяжна станція, — пояснив він, — туди неможливо дістатися без спеціального альпіністського спорядження. А по-друге?

— Що по-друге? — не зрозуміла Софія.

— Що ви мали на увазі, коли говорили, що, по-перше, на вас подивився той божевільний. А по-друге?..

Софія згадала невисокого стриженого чоловіка, що накинувся на неї у тому дворі… Втім, так само на неї хтось міг напасти вночі і у Харкові, і в будь-якому іншому місті. Напевне, це теж не має відношення до зникнення тих жінок. Не варто вештатися самій вночі темними завулками.

— Ні, нічого, — відповіла вона.

Вони ще раз повернули за ріг. На великому двоповерховому будинку з облупленими стінами висіла дошка з написом «Аерологічна обсерваторія». У дворі у світлі прожектора було видно антену радіолокатора «Метеорит». Його випромінювач і дзеркало антени були спрямовані на жінку, що тримала в руці радіозонд, прив’язаний до великої білої гумової кулі. Жінка відпустила зонд. І він, злетівши вгору, за мить зник у темряві. Антена рвучко смикнулася за зондом і далі повільно поверталася за ним, немов прив’язана невидимою ниткою.

Софія знала, що через дві-три години куля підніметься на висоту тридцяти-сорока кілометрів… На всьому шляху вона буде роздуватися і врешті-решт на тій гігантській висоті, куди не піднімається жоден літак, вибухне, а радіозонд впаде на землю. Тоді антена різко сіпнеться донизу і ще якийсь час буде слідкувати за його падінням. А потім чергова зміна вийде з кабіни радіолокатора і заходиться обробляти результати спостережень.

Жінка, що випустила зонд, повільно попростувала до будинка обсерваторії. Софія відзначила про себе, що водночас помітила щонайменше два порушення техніки безпеки, про які їм говорили в технікумі. Увімкнутий радіозонд через потужне випромінювання радіопередавача потрібно тримати якнайдалі від себе, на витягнутих руках, а не притискувати до грудей, як це зробила жінка. По-друге, заборонялося спрямовувати антену радіолокатора на людину. Втім, вона вирішила промовчати. Як кажуть, нема чого пхатися в чужий монастир зі своїм статутом.

— Підніметесь сходами на другий поверх. Побачите крайні двері — то буде ваша кімната. Там кілька ліжок. Вибирайте перше-ліпше.

Софія зробила крок рипучими сходами, озирнулася і побачила, що він стоїть і дивиться їй услід, запитала:

— А той бородань, що пасе череду, може, він з’явився у місті перед тим, як почали зникати жінки?

Директор посміхнувся:

— Ні, на жаль, ви помиляєтесь. Той божевільний у місті багато років. Його кличуть Бімі, і він повністю безпечний. Зараз у містечку працюють кращі слідчі і, якби він був до цього причетним, все