Безсоння - Стівен Кінг

Два копи опустили Лещата Життя на галявину. Детектив у куртці й в’язаній шапочці повернувся до них, піднявши руки в жесті «І що ж ви збираєтеся робити цією штуковиною? Вибити двері?» У ту ж мить із-за будинку з’явився Нелл. Він ішов, хитаючи головою.

Детектив у шапочці різко повернувся, прошмигнув повз Нелла і його напарника, збіг сходами і відпрацьованим ударом ноги розчинив вхідні двері будинку Мей Лочер. Він розстебнув куртку — можливо, щоб легше було дістати зброю, — а потім, не оглядаючись, увійшов усередину.

Ральфу захотілося зааплодувати цьому чоловікові.

Нелл і його партнер непевно переглянулися, потім зайшли в будинок. Ральф ще дужче подався вперед у своєму кріслі, тепер він був від вікна так близько, що від його подиху запітніло скло. Зі «швидкої допомоги» вийшли троє чоловіків, їхні білі халати при світлі ліхтарів здавалися жовтогарячими. Один відчинив задні дверцята машини, а потім вони просто стояли, засунувши руки в кишені, чекаючи, чи не знадобиться їхня допомога. Двоє поліцейських, що споруджували Лещата Життя в центрі галявини місіс Лочер, переглянулися, знизавши плечима, підняли свій пристрій і понесли назад. У тому місці, де вони опустили цю штуковину, трава залишилася прим’ятою.

«Тільки б із нею все було гаразд, — подумав Ральф. — Тільки б із нею — і з тією, що була поруч у домі, — усе було гаразд».

У дверях з’явився детектив, і серце Ральфа впало, коли той жестом підкликав чоловіків, що стояли за машиною швидкої допомоги. Двоє з них взяли носилки, третій залишився стояти. Чоловіки з носилками безшумно пішли до будинку, але не бігцем, а коли санітар, що залишився біля машини, дістав пачку сигарет і закурив, Ральф зрозумів — раптово, однозначно й безсумнівно, — що Мей Лочер мертва.

6.

Стен і Ґеоргіна Еберлі підійшли до низького живоплоту, що відокремлював їхній дворик від галявини місіс Лочер. Там вони й стояли, обійнявши одне одного за талію, схожі на близнюків Боббсі, лише постарілих, гладших і переляканих.

Виходили й інші сусіди, чи то розбуджені мовчазними відблисками блимавок, чи тому, що телефонний зв’язок на цьому невеликому відрізку Гарріс-авеню вже перетворився на гарячу лінію. Більшість тих, що повиходили на вулицю, були старі («У нас золотий вік», — любив приказувати Білл Мак-Ґоверн… Як завжди, іронічно підводячи брову) — чоловіки й жінки, чий відпочинок такий непевний і чуйний. Ральф несподівано усвідомив, що Ед, Елен і крихітка Наталі були наймолодшими мешканцями їхньої околиці… А тепер Діпно тут більше не живуть.

«Я можу зійти вниз, — подумав Ральф. — Я чудово впишуся там, просто ще один із золотого віку Білла».

Але він не міг. Його ноги немов свинцем налилися, і Ральф був цілком певен, що якби він підвівся зараз, то одразу ж купою кісток звалився б на підлогу. Тому він залишився в ролі спостерігача, стежачи крізь вікно за п’єсою, що розгорталася перед ним на сцені, яка зазвичай пустувала в цей час… Крім поодиноких появ Розалі. Це була його п’єса, він став її автором завдяки одному-однісінькому анонімному телефонному дзвінку. Знову з’явилися санітари з носилками, цього разу вони рухалися повільніше, тому що на носилках лежала накрита простирадлом фігура. Тривожні червоно-сині відблиски блимавок ковзали по простирадлу, по обрисах ніг, стегон, рук, шиї, голови.

Ральф, здавалося, знову поринув у сон. Під простирадлом він побачив свою дружину — не Мей Лочер, а Керолайн Робертс, у будь-який момент голова її могла розколотися, і чорні жуки, які розжиріли, харчуючись хворими клітинами її мозку, почнуть вибиратися назовні.

Те, що вирвалося в нього з грудей, не піддавалося визначенню — це були невимовні звуки суму й люті, жаху й утоми. Він довго сидів у такій позі, бажаючи тільки одного — взагалі ніколи нічого не бачити — і сліпо сподіваючись, що навіть якщо й існує той невідомий тунель, йому зовсім не обов’язково входити туди. Аури таємничі й красиві, але краса всіх їх, разом узятих, не могла переважити навіть однісіньку мить того кошмарного сну, в якому він побачив свою дружину, закопану по підборіддя в пісок; їхня краса не могла затьмарити жаху болісних годин нічного безсоння або страху від вигляду накритої простирадлом фігури.

Він не просто жадав фіналу цієї вистави, — сидячи в кріслі, притиснувши подушечки пальців до заплющених очей, він прагнув, щоб усе скінчилося — усе, усе, усе. Уперше за двадцять п’ять тисяч днів свого життя він бажав померти.

Розділ дев’ятий

1.

На стіні тісного квадратного приміщення, що служило кабінетом інспекторові Джону Лейдекеру, висів дешевий плакат. Колись він зображував слоника Дембо з величезними вухами. Тепер же голову Дембо закривала збільшена фотографія, з якої дивилася Сьюзен Дей. Рот і підборіддя були акуратно вирізані, щоб помітно було хобот слона.

— Прекрасно, — іронічно зауважив Ральф.

Лейдекер розсміявся:

— Політично не дуже правильно, як ви гадаєте?

— М’яко сказано, — відповів Ральф, міркуючи, що зробила б із таким плакатом Керолайн, як учинила б вона в цьому випадку. Була без чверті друга пополудні; понеділок видався холодним. Ральф і Лейдекер щойно прийшли з будинку окружного суду, де Ральф зробив заяву з приводу вчорашнього інциденту із Чарлі Пікерінґом. Питання Ральфові задавав помічник окружного прокурора, і це мало такий вигляд, начебто бритва знадобиться йому не раніше ніж за рік-два.

Лейдекер дотримав одну свою обіцянку — він склав Ральфові компанію, мовчки просидівши в кутку кабінету помічника окружного прокурора. Але друга його обіцянка — почастувати Ральфа кавою — виявилася радше стилістичним прийомом, жахливим на вигляд варивом з автомата, установленого в кутку захаращеної кімнати чергових на другому поверсі. Ральф зробив обережний ковток і підбадьорився, зрозумівши, що смак цього пійла не набагато кращий, ніж його вигляд.

— Цукор? Вершки? — запитав Лейдекер. — Чи пістолет?

Ральф посміхнувся й похитав головою:

— Чудово… Хоча навряд чи можна покладатися на мій смак. Минулого літа я перейшов на дві чашечки в день, і тепер мені видається смачною будь-яка кава.

— Те саме в мене із сигаретами — що менше я курю, то кращими вони мені здаються. Заборонений плід солодкий. — Лейдекер дістав з кишені коробочку із зубочистками, вийняв одну й затис губами. Потім, поставивши свою чашку з кавою на процесор комп’ютера, підійшов до плаката з Дембо й заходився витягувати кнопки.

— Не варто робити цього через мене, — мовив Ральф. — Це ж ваш кабінет.

— Помиляєтеся. — Лейдекер відклеїв акуратно