Безсоння - Стівен Кінг
— Я бачив двох чоловіків, що виходять із будинку по сусідству з магазином «Червоне яблуко». Будинок належить жінці, яку звуть Мей Лочер. Л-О-Ч-Е-Р, перша літера «л», Лексінґгон. Місіс Лочер серйозно хвора. І я ніколи раніше не бачив цих двох. — Ральф знову замовк, але цього разу зробив це усвідомлено, бажаючи домогтися максимального ефекту. — В одного з них у руках були ножиці.
— Точна адреса? — запитала Геґен. Вона говорила досить спокійно, але Ральф уловив тривожні нотки в її голосі.
— Не знаю, — відповів він. — Знайдете в телефонному довіднику або поясните поліцейським, що шукати треба жовтий будинок з рожевою оздобою за півкварталу від «Червоного яблука». Можливо, їм доведеться скористатися ліхтариком, бо ці жовтогарячі вуличні ліхтарі спотворюють кольори, — але вони, безсумнівно, легко знайдуть будинок.
— Так, сер, але мені все-таки необхідно записати ваше ім’я й номер теле…
Ральф поклав слухавку. Якусь хвилину він дивився на телефон, чекаючи, що той задзвонить. Коли цього не сталося, він вирішив, що в поліції Деррі немає системи визначення номера, як у детективних фільмах, або просто така система не була ввімкнена. Добре. Правда, це не вирішувало проблеми того, що він скаже або зробить, якщо поліцейські виявлять Мей Лочер розчленованою, але дозволяло йому виграти час на обмірковування.
Унизу лежала Гарріс-авеню, пустельна й безмовна, залита яскравим світлом вуличних ліхтарів, що вишикувалися в ряд обабіч і зникали вдалині. Виставу — коротку, але сповнену драматичних подій — закінчено. Сцена знову спорожніла. Вона… Ні, не зовсім спорожніла. З’явилася, шкутильгаючи, Розалі. Вицвіла хустка розвівалася навколо її шиї. Сьогодні була не середа, тому на вулиці не стояли контейнери зі сміттям, виставлені для інспекції Розалі, і собака швидко прошкутильгав далі, поки не наблизився до будинку Мей Лочер. Тут Розалі зупинилася, опустивши морду (дивлячись на її витягнуту, доволі симпатичну мордочку, Ральф подумав, що в її родоводі безумовно були й колі).
Там щось поблискувало.
Ральф знову дістав бінокль і спрямував його на Розалі. При цьому думки його повернулися до десятого вересня — цього разу до зустрічі з Біллом і Луїзою біля входу в Строуфорд-парк. Він згадав, як Білл, обійнявши Луїзу за талію, повів її по вулиці: вони нагадали Ральфові Фреда Астера й Джинджер Роджерс. Але найдужче йому пригадувалися спектральні сліди, що залишалися після них на асфальті. Сірі належали Луїзі, маслиново-зелені — Біллу.
У ті старі добрі часи, коли Ральф ще не був визнаний вартим уваги Чарлі Пікерінґа й уявлення не мав про лисих лікарів-карликів, він вважав це галюцинацією.
Розалі обнюхувала такий же спектральний слід. Він був того ж золотаво-зеленого кольору, що й аури лікаря № 1 і лікаря № 2.
Ральф повільно відвів бінокль убік і побачив ще сліди. Дві доріжки слідів, що тягнуться по тротуару в напрямку парку. Вони тьмяніли — він бачив, як вони тануть просто на очах, — але вони все-таки були.
Ральф знову навів бінокль на Розалі, раптом відчувши жаль до приблуди… А чому б і ні? Якби йому знадобився остаточний доказ того, що він справді бачить те, що колись приймав за гру хворої уяви, Розалі могла б допомогти йому в цьому.
«Якби маленька Наталі була тут, вона теж побачила б їх», — подумав Ральф… І тут усі його сумніви спробували зайняти свої колишні позиції. Чи побачила б вона? Справді? Він вважав, що бачив, як Наталі схопилася за смужки енергії, залишені його пальцями, як вона дивилася на зелений димок, що піднімався від квітів, але чи міг він бути впевнений у цьому? Хто може напевно сказати, на що саме дивиться маленька дитина й що вона хапає рученятами?
«Але ж Розалі… Поглянь, ось вона, просто перед тобою».
Тут проблематичним було те, що Ральф не бачив слідів, поки Розалі не почала принюхуватися до тротуару. Можливо, вона всього лише вишукувала недоїдки, а те, що він бачив, вигадка його втомленого, змученого безсонням розуму… Як і самі лисі лікарі.
Розалі брела по тротуару, опустивши морду і повільно розмахуючи хвостом. Вона йшла по слідах — чи то лікаря № 1, чи лікаря № 2 і знову лікаря № 1.
«А тепер, чи не поясниш ти, Ральфе, за чим іде ця приблудна сука? Ти вважаєш за можливе, щоб собака взяв слід довбаної галюцинації? Це не плід твоєї уяви; це сліди. Справжні сліди. Сліди чоловіків у білому, за якими Керолайн просила тебе простежити».
— Однак це божевілля! — сказав він сам собі. — Цілковитий абсурд!
Але чи це так? Сновидіння могло виявитися чимось більш значним, ніж просто сновидінням. Якщо існувала така річ, як гіперреальність (а тепер Ральф міг заприсягтися в цьому), виходить, матеріальне й пророкування. І примара що приходить у сні й пророкує майбутнє. Хто зна? Принаймні, у нього було таке відчуття, начебто у стіні реальності відчинилися двері… І крізь них влітали всілякі непрошені речі.
Тепер Ральф був певен: сліди справді існували. Він бачив їх, Розалі відчувала їхній запах, і з цим нічого не можна було вдіяти. За останні півроку передчасного пробудження Ральф відкрив для себе безліч цікавих, незвичайних речей, і однією з них було те, що здатність homo sapiens до самообману знижувалася майже до мінімуму між третьою і шостою годинами ранку, а зараз…
Ральф подивився на годинника. Пів на четверту. Ось так.
У бінокль він знову бачив, що Розалі й далі йде по слідах лисих карликів. Якби зараз хто-небудь пройшов по Гарріс-авеню — хоча навряд, з огляду на час, — він нічого б не побачив, крім облізлого бездомного собаки, що безцільно принюхується до тротуару. Але Ральф бачив, до чого принюхується Розалі, й нарешті дозволив собі повірити своїм очам. Можливо, він і втратить цю віру з першими променями сонця, але в цю мить Ральф знав, на що він дивиться.
Раптово Розалі підвела голову й нашорошила вуха. На мить вона стала майже прекрасною на своєму шляху мисливського пса. Потім, за секунду до того, як фари автомобіля, що наближався до перехрестя Гарріс-авеню і Вітчгем-стріт, освітили вулицю, вона зникла тим же шляхом, що й прийшла, пустившись навтьоки незграбним ущербним бігом, і Ральфові стало жаль собаку. Якщо гарненько подумати, то ким була Розалі, як не ще однією Старою Шкапою Гарріс-авеню, ось лише вона не могла втішитися чарочкою джину або партією в покер із такими ж, як вона. Розалі розчинилася в темряві якраз вчасно — на Гарріс-авеню повільно в’їжджала поліцейська машина. Сирена була вимкнена, зате працювала блимавка, що забарвлювала сплячі будинки цієї частини Гарріс-авеню сплесками червоного і синього.
Ральф відклав бінокль
