Містер Мерседес - Стівен Кінг
бліді, волосся розпатлане навсібіч. Її більше не мучить похмілля, зовсім, для цього її мозок і тіло надто звикли до пійла, але ранки вона проводить
у м’яко розфокусованому стані, дивлячись ігрові шоу та ковтаючи
«Тамзи»[185]. Близько другої години дня, коли світ для неї набуває
більшої чіткості, вона вихиляє свою першу денну порцію алкоголю.
Якщо вона й пам’ятаєте те, що відбулося вночі, вигляду не подає. Та й
взагалі, вона й словом про таке ніколи не згадує. Ніхто з них не згадує.
«Так само ми ніколи не говоримо про Френкі, — думає Брейді. — А якби
почали, що б ми сказали? Господи, як погано, що він тоді так упав?»
— Пахне гарно, — мовить вона. — І для мене є?
— Скільки захочеш. Кави?
— Будь ласка. Побільше цукру.
Вона сідає до столу та втуплює очі в телевізор на стійці. Той не
ввімкнутий, але вона все одно втуплюється в нього очима. Звідки про це
знати Брейді, може, вона вважає, що телевізор увімкнутий?
— Ти не одягнув свою уніформу, — каже вона, маючи на увазі синю сорочку
на ґудзиках з логотипом «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС» на кишені. Три таких
висять у його шафі. Він сам їх прасує. Так само як чистка пилосмоком
підлоги та прання їхнього одягу, прасування не входить до маминого
репертуару.
— Мені виходити не раніше десятої, — пояснює він, і немов ці слова
виявилися магічним заклинанням, прокидається і починає з дзижчанням
сунутися по робочій стійці його телефон. Він встигає його підхопити
раніше, ніж той міг би впасти на підлогу.
— Не відповідай, медовий мій. Прикинься, ніби ми поїхали кудись на
сніданок.
Ідея приваблива, але Брейді не спроможний проігнорувати телефон, коли той
дзвонить, так само, як він не здатен ігнорувати свої безладні й
безперервно змінні плани на якусь грандіозну руйнацію. Він дивиться, хто
його викликає, і не дивується, побачивши у віконці ТОУНЗ. Ентоні «Тоунз»
Фробішер, велике цабе «Дискаунт Електронікс» (філії, що в торговельному
центрі «Березовий Пагорб»).
Він натискає кнопку й мовить:
— Тоунзе, в мене сьогодні робочий день не з самого ранку.
— Я знаю, але ти мені потрібен, треба обслужити виклик. Ти мені дуже, дуже потрібен. — Тоунз не може примусити Брейді їхати на виклик у його
пізній день, звідси й цей його улесливий тон. — Плюс, це місіс Роллінз, а
ти ж знаєш, вона не скупиться на чайові.
Звісно, вона така, вона живе в Цукрових Пригірках. «Кібер-Патруль»
отримує багато викликів з Цукрових Пригірків, і одною з їхніх клієнток —
одною з клієнток Брейді — була покійна Олівія Трелоні. Він двічі був у
неї вдома за викликами, вже після того, як почав спілкуватися з нею під
«Блакитною Парасолькою Деббі», і який же то був кайф. Бачити, як сильно
вона схудла. Бачити, що в неї вже почали труситися руки. А також отримати
доступ до її комп’ютера, що відкрило для нього безліч можливостей.
— Не знаю я, Тоунзе…
Та звісно ж, він поїде, і не тільки тому, що місіс Роллінз добре
віддячує. Приємно буде прокотитися по Бузковому проїзду повз садибу №
729, думаючи: «Це моя заслуга, що ці ворота стоять закриті. Тоді мені
вистачило лише підштовхнути її востаннє, додавши певну маленьку програмку
до її “Мака”».
Комп’ютери, вони чудесні.
— Послухай, Брейді, якщо ти приймеш цей виклик, можеш не працювати
сьогодні у крамниці цілий день, як тобі таке? Просто повернешся, поставиш
«жука» на місце й гуляй собі, де заманеться, до часу, коли мусиш заводити
отой ідіотський морозивний фургон.
— А як щодо Фредді? Чому ти не пошлеш її? — це вже відверте глузування.
Якби Тоунз міг послати Фредді, вона б уже була на дорозі туди.
— Подзвонила, що захворіла. Каже, в неї той жіночий період, і це її
просто вбиває. Звичайно, це з лайна ліплена брехня. Я це знаю, вона це
знає, і вона знає, що я знаю, але, якщо я за це на неї наїжджатиму, вона
подасть заяву про утиски на сексуальному ґрунті. І вона знає, що я про це
також знаю.
Ма бачить, що Брейді посміхається, і посміхається йому у відповідь. Вона
підводить руку та, стиснувши кулак, вертить ним з боку в бік. «Накрути
йому яйця, медовий мій». Посмішка Брейді ширшає до вищиру. Нехай у нього
Ма й п’яниця, хай вона готує їжу лише раз чи два на тиждень і може бути
дражливою не згірш за лайно, але інколи вона читає його, як книжку.
— Окей, — каже Брейді. — А як тобі, якщо я поїду власною машиною?
— Ти ж знаєш, я не можу компенсувати тобі пробіг персонального
автомобіля, — каже Тоунз.
— Це також політика компанії, — відгукується Брейді. — Правильно?
— Ну… атож.
У «Schyn Ltd», німецькій корпорації, яка володіє компанією «Дискаунт
Електронікс», упевнені, що використання кібер-патрульними «фольксвагенів»
— це добра реклама. Фредді Лінклаттер каже, що кожний, кому подобається, аби його комп’ютер лагодив хтось, хто їздить «жуком» кольору зелених
шмарклів, навіжений, і в цьому Брейді з нею цілком погоджується. Тим не
менше, вочевидь таких навіжених довкола багато, бо викликів їм ніколи не
бракує.
А там же ще сама Пола Роллінз і трохи грошенят від неї.
— Окей, — погоджується Фредді, — але ти мені будеш винен.
— Дякую, друже.
Брейді обриває зв’язок, не завдаючи собі клопоту сказати: «Ти мені не
друг, і ми обидва це знаємо».
3
Пола Роллінз пишна блондинка, яка живе у псевдотюдорівському[186]
шістнадцятикімнатному маєтку за три квартали від румовища покійної місіс
Т. І у всіх тих кімнатах вона живе сама. Брейді не знає точно, звідки в
неї такі статки, але здогадується, що вона друга чи третя колишня
статусна дружина якогось багатого чолов’яги, котра, розлучаючись із ним, виторгувала собі вельми вигідні умови. Можливо, той чолов’яга спочатку
був у такому трансі від її буферів, що не завдав собі клопоту зі шлюбною
угодою. Брейді цим не дуже переймається, він лише знає, що вона має
достатньо, щоб давати гарні чайові, й ніколи не намагалася помацати його
прутень. Це добре. У нього нема інтересу до пишної фігури місіс Роллінз.
Але вона таки хапає його за руку й майже засмикує крізь двері.
— Ох… Брейді! Слава Богу!
Вигукує вона це так, наче якась жінка, що дочекалася порятунку з
безлюдного острова, де вона провела три дні без води
