Містер Мерседес - Стівен Кінг
він мусить погодитися. Вдова пояснює йому про чорні джипи, які вона
спостерігала («Із затемненими вікнами, крізь які нічого не побачити, точно як у “24”[192]») і розповідає про їхні спеціальні антени. Вона
називає їх «мітелками» й показує, помахуючи туди-сюди рукою.
— Угу-угу, — киває Ходжес. — Дозвольте, я собі це занотую.
Перегорнувши одну сторінку записника, він записує на новій: «Мені треба
вшиватися звідси».
— Це гарна ідея, — каже вона з сяючими очима. — Я тільки хотіла сказати
вам, детективе Ходжес, як мені було шкода, коли вас покинула ваша
дружина. Вона ж пішла від вас, правда?
— Ми погодилися розлучитися, — відповідає Ходжес з доброзичливістю, якої
не відчуває.
— Так приємно познайомитися з вами особисто й дізнатися, що ви тут пильно
дивитеся на повні очі. Ще печива?
Ходжес дивиться собі на годинник, закриває записник і підводиться.
— Радо б, але мушу вже йти. Маю домовленість опівдні.
Вона озирає його габарити й питає:
— З лікарем?
— З хіропрактиком.
Вона насуплюється, обличчя перетворюється на горіх з очима.
— Подумайте краще, детективе Ходжес. Ці спиноломи небезпечні. Є люди, що
лягали на їхні столи й більше ніколи не могли ходити.
Вона проводжає його до дверей. Щойно він ступає на ґанок, вона каже:
— Я б перевірила ще й того морозивника. Цієї весни здається, ніби він
весь час поблизу. Ви вірите, що в морозивній фірмі Льоба перевіряють
людей, яких вони наймають кермувати отими їхніми маленькими фургончиками?
Я маю надію, що так, бо цей їхній виглядає підозріло. Він може бути
підаростом.
— Я впевнений, що їхні водії мають рекомендації, але все одно придивлюся.
— Ще одна гарна ідея! — вигукує вона.
Ходжес уявляє собі, що він робив би, якби вона раптом простягнула довгу
коцюбу, як у тих древніх водевілях, і спробувала засмикнути його назад
досередини. Йому спливає дитячий спогад: відьма у казці про «Ганзеля й
Ґретель».
— А також — я щойно лише про це згадала — я бачила кілька інших фургонів
недавно. На вигляд вони ніби розвізні фургони — на них написані назви
компаній, але ж будь-хто може підробити назву компанії, як ви гадаєте?
— Таке зажди можливе, — каже Ходжес, спускаючись по сходинках.
— Вам варто також зайти до сімнадцятого номера, — показує вона вниз із
пагорба. — Це майже в самому низу Ганновер-стрит. До них часто пізно
ввечері приїздять люди й там грають гучну музику. — Вона нахиляється в
одвірку вперед, мало не кланяється. — Там може бути якесь кубло. Як оті
наркопритони.
Ходжес дякує їй за пораду й важко чалапає через вулицю. «Чорні джипи й
той парубок, Містер Смаколик, — думає він. — Плюс якісь розвізні фургони, повні терористів Аль-Каїди».
На протилежному боці вулиці він знаходить татуся, який сидить удома, на
ім’я Алан Бовфінгер.
— Тільки не плутайте мене з Ґолдфінгером[193], — каже той, запрошуючи
Ходжеса посидіти в одному з садових шезлонгів ліворуч від його будинку, де приємний холодок. Ходжес радо приймає це запрошення.
Бовфінгер розповідає йому, що заробляє собі на життя, вигадуючи тексти
для привітальних карток.
— Я спеціалізуюсь на дещо їдких. Як ото, коли на обкладинці читаєш: «З
Днем народження! Хто на світі всіх гарніший?», а коли відкриваєш — там
усередині шматочок фольги з тріщиною посередині.
— Невже? А яка в цьому ідея?
Бовфінгер піднімає вгору руки, немов беручи слова в лапки:
— Не для вас, але ми вас все одно любимо.
— Доволі недоброзичливо, — дозволяє собі зауважити Ходжес.
— Правда, але в кінці там написано «з любов’ю». Саме завдяки таким речам
і продаються картки. Спершу вколоти, потім обійняти. А щодо вашої
сьогоднішньої мети, містере Ходжес… чи мені краще називати вас
детективом?
— Тепер уже просто містером.
— Я не бачив нічого, окрім звичайного дорожнього руху. Ніяких повільних
проїздок, хіба що коли хтось шукав адреси, та фургона з морозивом після
закінчення занять у школі. — Бовфінгер пускає під лоба очі. — Ви
наслухалися повні вуха від місіс Мельбурн?
— Ну…
— Вона є членом НКРАФ, — каже Бовфінгер. — Це розшифровується як
Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.
— Щось пов’язане з погодою? Торнадо, формації хмар?
— Летючі тарілки, — Бовфінгер здіймає руки до неба. — Вона вважає, що
вони походжають серед нас.
Ходжес промовляє дещо таке, що ніколи б не злетіло з його губ, аби він
усе ще перебував на дійсній службі в поліції і провадив зараз офіційне
розслідування:
— Вона вважає, що Містер Смаколик може бути підаростом.
Бовфінгер регоче, аж поки сльози не починають бризкати йому з очей.
— О Боже! — скрикує він. — Той парубок їздить тут уже років п’ять чи й
шість, водить свій фургончик, теленькає своїми дзвіночками. Скільки
підарів він зажарив за весь цей час, як ви гадаєте?
— Не знаю, — каже, підводячись, Ходжес. — Десятки, мабуть.
Він простягає руку, і Бовфінгер її потискає. Ходжес робить ще одне
відкриття про своє пенсіонерське буття: його сусіди — особистості, і вони
мають власні історії. Деякі з них навіть цікаві.
Коли він ховає свій записничок, на обличчі Бовфінгера раптом з’являється
тривожний вираз.
— Що? — відразу ж запитує з цього приводу Ходжес.
Бовфінгер показує пальцем через вулицю і питається:
— Ви ж не їли її печива, авжеж ні?
— Йо? А що?
— Я б на вашому місці кілька годин тримався поблизу туалету.
6
Коли він повертається до себе додому, стопи в нього бринять, щиколотки
співають високе «до», а на автовідповідачі блимає вогник. Це Піт Гантлі, і голос у нього збуджений.
— Передзвони мені, — каже він. — Це неймовірно. Хай мені всратися, це
просто нереально.
Ходжес раптово відчуває ірраціональну впевненість, що Піт і його по суті
новенька напарниця Ізабель прицвяшили, врешті-решт, Містера Мерседеса.
Він відчуває глибокий укол ревнощів, і як не дико — але це правда —
злості. Він клацає номер Піта на швидкісному наборі, серце в ньому
калатається, але його дзвінок спрямовується просто на голосову пошту.
— Отримав твоє повідомлення, — каже Ходжес. — Передзвони, коли зможеш.
Він вимикає телефон, потім сидить недвижно, барабанячи пальцями про
краєчку письмового столу. Він запевняє себе, що не має значення, хто саме
впіймав того сучого сина психопата, але воно ж має. Крім всього іншого, це мусить
