Містер Мерседес - Стівен Кінг

користувацьке ім’я, значить, той парубок чекає на вас.

17

По дорозі додому Брейді зупиняється купити щось їм обом на вечерю (цього

вечора субмарини[181] з «Маленького шеф-кухаря»), але його мати в

безпам’ятстві лежить на дивані. Телевізор показує щось чергове з отих

реаліті-шоу, програму, де купку гарних на вигляд молодих жінок зводять з

кавалером, в якого на обличчі написано рівень ай-к’ю, як у приліжкового

торшера. Брейді бачить, що ма вже їла — ну, типу того. На кавовому

столику напівпорожня пляшка «Смірнов» і дві бляшанки «НутраСлім»[182].

«Пекельно пополуднала, хай їй чорт, — думає він, — але вона хоча б

одягнена: джинси і светрик з логотипом Міського коледжу».

Про всяк випадок він розгортає один із сендвічів і помахує ним у матері

під носом, але вона тільки фиркає і відвертає вбік голову. Він вирішує

сам з’їсти цей сендвіч, а інший покласти до свого особистого

холодильника. Повернувшись із гаража, він бачить, як жаданий кавалер

ставить запитання одній з його потенційних йоб-лялечок (білявка, звісно), чи подобається їй готувати сніданок. Манірна відповідь блондинки: «Ви

волієте чогось гаряченького зранку?»

Тримаючи в руках тарілку зі своїм сендвічем, він дивиться, як там мати.

Він розуміє, що може одного вечора повернутись додому і знайти її

мертвою. Він міг би їй навіть допомогти, просто підняти одну з отих

декоративних подушок і притиснути їй до обличчя. Це було б не перше

вбивство, скоєне в цій хаті. Якби він так і зробив, покращало б його

життя чи погіршало?

Він боїться — цей страх не проказаний свідомим розумом, але все одно він

плаває колами на споді, — що не зміниться нічого.

Він спускається вниз, подає голосові команди освітленню і комп’ютерам.

Сідає перед Номером Три і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі», впевнений, що жирний екс-коп уже заковтнув наживку.

Там нема нічого.

Він б’є себе кулаком у долоню, відчуваючи тупе стугоніння в скронях, що є

напевним передвісником головного болю, мігрені, якій властиво півночі

позбавляти його сну. Коли приходять ці болі, на них не діє аспірин. Він

називає їх Маленькими Відьмами. Він знає, що існують пігулки, які мусять

гамувати такі болі, він був шукав про них у інтернеті, — але їх неможливо

отримати без рецепта, а Брейді жахається лікарів. Що, коли хтось із них

раптом з’ясує, що Брейді страждає від якоїсь пухлини в мозку? Скажімо, від гліобластоми, про яку у «Вікіпедії» сказано, що це з них найгірша?

Що, як саме через це він повбивав тих людей на ярмарку робочих місць?

Не будь тупим, будь-яка гліо вбила б тебе ще багато місяців тому.

Окей, але припустімо, лікар скаже, що мігрені — це ознака якоїсь

ментальної хвороби? Параноїдальної шизофренії, чи чогось такого? Брейді

погоджується з тим, що він ментально хворий, звичайно ж хворий, нормальні

люди не в’їжджають у натовп, вони не розмірковують, як їм самовбивчою

атакою знищити президента Сполучених Штатів Америки. Нормальні люди не

вбивають своїх малих братиків. Нормальний чоловік не затримується біля

дверей своєї матері, загадуючись, чи вона там не гола.

Але ненормальним людям не подобається, щоб нормальні дізналися, що вони

ненормальні.

Він вимикає комп’ютер і безцільно бродить по своєму командно-контрольному

центру. Бере в руки Річ Другу, потім знову її кладе. Навіть це не

оригінальна штука, як йому відкрилося; автомобільні крадії вже роками

використовують подібні прилади. Він не наважувався користуватися нею, відтоді як востаннє використав її на «мерседесі» місіс Трелоні, але, можливо, настав час повернути добру стару Річ Другу з відставки —

навдивовижу чудні штучки люди, бува, залишають у своїх машинах.

Використання Речі Другої трохи небезпечне, проте не дуже. Особливо, якщо

бути обережним, а Брейді вельми обережний.

Сучий екс-коп, ну чому він не заковтує наживку?

Брейді тре собі скроні.

18

Ходжес не заковтнув наживку тому, що він розуміє ставки в цій грі: розмір

банку обмежений. Якщо написати неправильне послання, він ніколи не

отримає жодної нової звістки від Містера Мерседеса. А з іншого боку, якщо

він поведеться так, як від нього очікує Містер Мерседес — боязко й

незграбно намагатиметься з’ясувати, хто такий цей облудливий сучий син, той на кілька кроків його весь час випереджатиме.

Питання, на яке треба мати відповідь, перш ніж розпочати, просте: хто в

цих стосунках буде рибою, а хто рибалкою?

Щось він таки мусить написати, бо «Блакитна Парасолька» єдине, що він

має. Він не може покластися на жоден зі своїх колишніх поліцейських

ресурсів. Листи, які Містер Мерседес написав Олівії Трелоні й самому

Ходжесу, нічого не варті без підозрюваного. Крім того, лист — це всього

лише лист, тоді як комп’ютер…

— Це діалог, — промовляє він уголос.

Тільки йому потрібна приваба. Найсмачніша, яку лишень можна уявити, приваба. Він може прикинутись, ніби схиляється до самогубства, це буде

неважко, тому що ще зовсім недавно він дійсно був у такому стані. Він

упевнений, що роздуми про привабливість смерті змусять Містера Мерседеса

підтримувати спілкування якийсь час, але чи достатньо довго, перш ніж він

усвідомить, що з ним ведеться гра? Це не той обдовбаний тупак, котрий

вірить, що поліція насправді дасть йому мільйон доларів і «Боїнг-747», який віднесе його до Сальвадору. Містер Мерседес вельми кмітлива

особистість, якій трапилось бути божевільною.

Ходжес кладе собі на коліна вірний блокнот і відкриває свіжу сторінку. На

її середині він пише великими літерами півдесятка слів: Я МУШУ ДОБРЯЧЕ ЙОГО НАКРУТИТИ.

Він обкреслює цей напис прямокутником, кладе блокнот до матеріалів уже

розпочатої ним справи і закриває явно товстіючу теку. Ще якийсь час він

сидить, дивлячись на екран комп’ютера, де заставкою слугує фотографія

його дочки, якій більше не п’ять років і яка більше не вважає свого тата

Богом.

— Доброї ночі, Еллі.

Він вимикає комп’ютер і йде до ліжка. Він не очікує, що засне, але

засинає.

19

Він прокидається, як показує годинник при ліжку, о 2:19 ранку з

відповіддю, що сяє у його голові яскраво, наче неонова вивіска якогось

бару. Це ризикована дія, але правильна, це того роду крок, який ти або

робиш без вагань, або не робиш зовсім. Він іде до свого кабінету, великий

блідий привид у боксерських трусах. Вмикає комп’ютер. Заходить на

«Блакитну Парасольку Деббі» та клікає на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!

З’являється нове зображення. Тут та парочка на чомусь на кшталт летючого

килима, що пливе понад якимсь безкінечним простором. Той самий срібний

дощ продовжує падати, але вони в безпеці й сухості під блакитною

парасолькою. Під килимом містяться дві