Солдати гріху - Анджей Зем'янський

– А я? – Марчіна вразив серйозний тон Потоцької.

– А ти ходиш із відкритим від захвату ротом, пробуєш абсолютно чужу цивілізацію, і я тобі просто заздрю ​​через це.

Він розвів руки. Чи був він у захваті? Його стан важко назвати захопленням. Він щойно виявив, що барвисті коробки перед ним – це чай. Різні види. Тож він із цікавості почав рахувати, скільки чаю може бути на світі? Один, два, три… двадцять сім… сорок… Він усе губився. Коробки були не просто розставлені, а за якимось планом. Що гірше, він рахував пачечки на одній полиці, а полиць було більше – від підлоги до зросту людини з витягнутою вгору рукою. Крім того, це було нечесно, тому що полиця заверталася за стовп.

– Ти вважаєш, що варто було мати амнезію на майже двадцять років заради цього моменту?

– Не знаю, чи варто було. Я просто заздрю ​​тобі за цю мить, – повторила Еля.

Барський знизав плечима.

– Чому? – запитав він, нахмурившись.

– Хм, бачиш... Якби я могла тобі відповісти, я, напевно, була б дуже розумною жінкою. – Тим часом я просто дурна дупка.

– НІ. Ти ні, – сказав він без краплі насмішки в голосі. – Ти навіть щось відчуваєш. Можливо, не можеш це назвати...

– Тож я скажу тобі, що відчуваю, – перебила вона його з усмішкою. – Так, я хочу зайнятися з тобою сексом. З цікавості…

– Як воно – займатися коханням з мастодонтом? – цього разу він перебив він її.

– НІ. Тому що ти інший. Холера, це важко висловити. У мене таке відчуття, що тебе щось хвилює. Ти якийсь довбаний ідеаліст, і тут мова не про якийсь дурний і мертвий соціалізм. Ти навіть ставишся до нас, як до істот з іншого світу. – Вона закусила губу. – Скажи, що ти в нас бачиш дивного? Чим ми відрізняємося від тих людей, яких ти пам'ятаєш?

Цього разу це він аж здригнувся. Почав збирати свої думки, але його перервав звук телефону Потоцької. Вона вибачливо скривилася, відкриваючи апарат. Розмова з Марчіном, мабуть, зворушила її, бо вона, не жартувала, як завжди, намагаючись приховати свої емоції.

– Так? – вона довго мовчки слухала.

– Гаразд. Почекай, – вона глянула на Барського.

– Це Макабра. Автомобіль, за яким вони слідкують, знаходиться на вулиці Стшегомській та гальмує. Незабаром він, мабуть, стоятиме під однією із офісних будівель, і тоді шукай вітру в полі. Якщо це службовий автомобіль, ми навіть не зможемо ідентифікувати водія. Макабра запитує, чи варто йому діяти жорстко, тому що це, мабуть, останній шанс.

– Нехай діє.

– Ти впевнений?

– Звичайно. Подумай-но.

Барський почав пояснювати дівчині, що цей тип не може зникнути з їхнього поля зору. Оскільки стежити за ними почали відразу після з розмови з інформатором, це не може бути випадковістю. Це випадок двадцятирічної давності. Отже, відбувається щось важливе. Можливо, рахунок йде на дні. Тому їм необхідно швидко з'ясувати, хто був за кермом цього автомобіля.

Цими аргументами він її переконав.

– Добре, – коротко сказала вона в трубку. – Входь жорстко.

Потоцька не могла ввімкнути гучний зв'язок в магазині, тож притулилася вухом до вуха Барського, хоч їй довелося стати навшпиньки.

– Гаразд, – почув він голос сержанта, а потім клацання якогось перемикача. – Молодий, ти мене чуєш по рації?

– Так, чую, – сказав інший голос.

– Тоді вклади арматуру у вухо, – диригував Макабра.

– Але це буде одностороннє спілкування.

– Не балакай, саме таке мені і потрібно. А тепер слухай уважно, Молодий. Спочатку зроби кілька ковтків спиртного. Від тебе повинно нести...

Поліцейський, мабуть, послухався, бо якусь мить чули лише, як він хапав повітря.

– Сподіваюся, дорожню поліцію попередять? – запитав він заради підстраховки.

– Не хвилюйся, молодий. Вони будуть попереджені, і у вас є докази на плівці, що я сказав тобі зробити це заради операції.

– Добре. Наш тип заїжджає на стоянку.

– Він збирається затриматися?

– Так.

– Так чого ти чекаєш? Тарань сволоту!

У телефоні пролунав гучний тріск. Через мить Барський і Потоцька почули коментар Макабри.

– Талановитий хлопець. Він так сильно вдарив того, що вони разом вдарили третю машину. Просто чудово

– І що ти бачиш? – спитала Потоцька.

– Тип вискочив, як на пружині, а Молодий відреагував швидше. Він вже підбіг до того типа і щось буровить, дихаючи горілою. Доведеться їм викликати патруль.

– А ти попередив тих, з дорожньої?

– Ні... Дорожня такими не займається, а слідчі. Хлопці вже сидять напоготові, з формою під рукою.

– Чи не можуть вони приїхати швидше? Прямо зараз? – спитала Потоцька.

– А хтось колись бачив патруль, який би спішив? – прохрипів у слухавку Макабра. – Зрозумійте, їх спочатку треба офіційно викликати. Інакше тип відразу зрозуміє, що це липа.

– Добре, – перебив їх Барський. – Що там відбувається?

– Вискочив третій постраждалий і дере горло. Бачить, що Молодий після п'янки, то, мабуть, саме він викличе поліцію.

– А підозрюваний?

– Це мене найбільше хвилює. Здається, він хоче або злагодити ситуацію, або втекти.

– Тоді скажи Молодому, щоб дав його по морді! – скрикнув Барські на весь голос і раптом завмер. Покупці магазину, які стояли поруч, тепер дивилися на нього в повному шоці.

– Геніально!

Макабра зрозумів ці слова по–своєму. Вони знову почули клацання якогось приладу.

– Молодий! Молодий, почни з ним шарпатися і бахни в рило. Це наказ.

Барський не знав, як себе поводити. Потоцька зробила міну незайманої дівиці, але це не допомогло. Відвідувачі магазину продовжували дивитися на дивну пару.

– І що? – прошепотів Барський. – Йому вдалося?

– Молодий талановитий. – Макабрі явно сподобалася ситуація. – Усі троє вже валять один одного по мордах. Якісь люди навіть зібралися юрбою і викликали поліцію.

– Чудовий маневр, – сказала Потоцька. – Ми кладемо трубку. – Вона сховала телефон і попрямувала до виходу з магазину. – Гарно вийшло, – усміхнулася вона Барському. – Зараз у нас є документи водія, його відбитки пальців, телефон з білінгом, ключі від квартири, обшукана машина, зразок ДНК... ​​Все, все, все.

Барський теж засміявся. Шкода, що їм вже треба йти. Він же ще хотів побачити, скільки сортів кави існує у світі.

Він так її здивував, що дівчина довго