Червоний Дракон - Томас Харріс

– Прошу поради, ось і все.

– Я не про себе кажу, – відповів доктор Блум. – Я про те, що ти просиш від Ґрема. Не хочу, аби ти мене хибно зрозумів, і за нормальних обставин я такого не сказав би, але ти маєш знати: як гадаєш, що найбільше мотивує Вілла?

Кроуфорд похитав головою.

– Страх, Джеку. Цей чоловік має справу з величезним страхом.

– Бо вже зазнав болю?

– Ні, не зовсім. Страх приходить з уявою, це покарання, плата за уяву.

Кроуфорд витріщався на свої грубі руки, схрещені на животі. Він почервонів. Про це було незручно говорити.

– Звісно. Круті хлопці не розмовляють про таке на роботі, атож? Та не хвилюйся, що розповідаєш мені про його страх. Я не вважатиму його боягузом. Я ж не цілковитий покидьок, докторе.

– Я так ніколи не вважав і не вважаю, Джеку.

– Я не стану наражати його на ризик, якщо не зможу прикрити. Окей, якщо не зможу його прикрити відсотків на вісімдесят. Він і сам дає собі раду. Не найкращий наш воїн, проте меткий. Допоможеш нам розбурхати Зубного ельфа, докторе? Багато людей загинуло.

– Тільки якщо Ґрем завчасно дізнається про ризик і добровільно на нього погодиться. Я мушу це почути від нього особисто.

– Я ж такий, як і ти, докторе. Ніколи не точу йому брехні. Принаймні не більше, ніж ми одне одному.

Кроуфорд знайшов Ґрема в маленькому кабінеті біля Зеллерової лабораторії, яку встиг захопити й наповнити фотографіями та особистими документами, що належали жертвам.

Кроуфорд дочекався, поки Ґрем відкладе «Правоохоронний вісник»73.

– Дай-но розкажу тобі, що ми запланували на двадцять п’яте.

Він не мусив пояснювати Ґрему, що на двадцять п’яте число припадає наступний повний місяць.

– Коли він знову скоїть…?

– Так, якщо він завдасть нам прикрості двадцять п’ятого.

– Не якщо, а коли.

– В обох випадках це сталося в суботу вночі. Бірмінгем, 28 червня, повний місяць був суботньої ночі. В Атланті 26 липня, за день до повні, але також суботньої ночі. Цього разу повний місяць припадає на понеділок, 25 серпня. Проте він полюбляє вихідні, тож ми будемо напоготові з п’ятниці.

– Напоготові? Ми вже готові?

– Атож. Ти сам знаєш, що пишуть у підручниках – про ідеальний спосіб розслідувати вбивство?

– Але на практиці я такого ніколи не бачив, – відповів Ґрем. – У реальному житті таке не спрацює.

– Ні, шансів майже нема. Але як добре було б, якби вийшло: послати туди одного хлопця. Єдиного. Аби походив по будинку. Почепити на нього «жучок», і хай весь час туди наговорює. Оглядатиме місце злочину в незайманому вигляді – стільки, скільки треба. Він сам-один… Ти сам-один.

Довга пауза.

– До чого ти ведеш?

– Починаючи з п’ятничного вечора, 22-го числа, на базі ВПС ім. Ендрюса у повній готовності стоятиме Grumman Gulfstream74. Я його позичив у міністерства внутрішніх ресурсів. У салоні вже буде базове лабораторне спорядження. Ми також у режимі готовності – я, ти, Зеллер, Джиммі Прайс, фотограф і двоє людей, що вестимуть допити. Щойно надійде дзвінок – ми вилітаємо. У будь-яку точку від Східного до Західного узбережжя дістанемося максимум за годину й п’ятнадцять хвилин.

– А як щодо місцевих? Вони ж не мусять нам сприяти. І чекати не стануть.

– Ми вже натиснули на начальників поліції та шерифські відділки. На всіх до одного. Просимо, щоб розмістили наказ на диспетчерських пунктах і робочих місцях чергових офіцерів.

Ґрем похитав головою:

– Чорта пухлого. Не будуть вони стримуватися. Та й не зможуть.

– Ось що ми просимо, а це не так уже й багато. Ми просимо, щоб коли надійшло повідомлення, то перші офіцери на місці злочину зайшли б усередину й розглянулися. Потім заходять медики – пересвідчитися, що ніхто не вижив. А тоді вони йдуть геть. Хай перекривають дороги, влаштовують допити, роблять, що їм заманеться, але місце злочину має бути убезпечене, доки до нього не дістанемося ми. Тож ми під’їжджаємо, ти заходиш усередину. На тобі висить мікрофон. Говоритимеш до нас, коли захочеш, або нічого не казатимеш, як бажання не буде. Пробудеш там стільки, скільки тобі треба. І тільки потім зайдемо ми.

– Місцеві не стануть чекати.

– Звісно, що не стануть. Пошлють туди своїх хлопців із «убивчого». Та наша вимога все одно матиме бодай якийсь результат. Не такий великий пасажиропотік, і ти потрапиш на свіжину.

Свіжина. Ґрем відкинув голову на спинку стільця й втупився поглядом у стелю.

– Звісно, – продовжував Кроуфорд, – до того вікенду ще лишається тринадцять днів.

– Ох, Джеку.

– Що «Джеку»? – перепитав Кроуфорд.

– Ти мене вбиваєш, як стій убиваєш.

– Не розумію, про що ти.

– Ще й як розумієш. Сказати, що ти зробив? Ти вирішив використати мене як приманку, бо інших варіантів у тебе нема. Тож перед тим, як дійти до суті, почав розписувати, як кепсько усе може бути наступного разу. Непоганий психологічний трюк. Якщо розігравати його з якимось довбаним ідіотом. На яку відповідь ти розраховував? Боявся, що я захарапуджусь після того випадку з Лектером?

– Ні.

– Та я б не винуватив тебе за такі думки. Ми обоє знаємо людей, з якими це сталося. Мені не до вподоби гуляти в кевларовому жилеті й сраку піджимати. Але, чорт забирай, я вже у справі. Ми не зможемо повернутися додому, поки він на свободі.

– Я ніколи в тобі не сумнівався.

Ґрем побачив, що Кроуфорд не бреше.

– То це ще не все?

Кроуфорд нічого не відповів.

– Тільки не Моллі. Нізащо.

– Господи, Вілле, навіть я про таке не попросив би.

Якусь мить Ґрем вдивлявся в його обличчя.

– Ох, заради всього святого, Джеку. Ти вирішив залучити до гри Фредді Лаундза, так? Ви з Фреддічкою вже уклали угоду.

Кроуфорд хмурився на цятку на своїй краватці. Потім підняв очі на Ґрема.

– Ти сам знаєш, що то буде найкраща наживка. Зубний ельф слідкуватиме за «Базікалом». Що нам іще лишається?

– І обов’язково вести справи саме з Лаундзом?

– Він не остання людина в «Базікалі».

– То я обіллю Зубного ельфа помиями в «Базікалі», а Лаундз хай сам потім порається. Гадаєш, це краща ідея, ніж поштові комірки? Не відповідай, я й сам знаю, що так. Ти вже обговорював це з Блумом?

– Мимохідь. Ми з тобою потім з ним зустрінемося. І з Лаундзом. І водночас пророблятимемо план із поштовими комірками.

– Як щодо засідки? Як на мене, у цьому йому треба дати найліпший шанс. Відкрита місцевість. Там, де він зможе підібратися поближче. Не думаю, що