Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— І все-таки я мушу його допитати.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся його заарештовувати?

— Це я так сказала, щоб залякати вас.

— Поліцаї люблять лякати людей. А то їм і жити нецікаво.

Що ж, це їй не вчулося: в його голосі звучала справжня ворожість. З ним усе зрозуміло. Один із тих психіатрів-ліваків, які виховувалися на тій дурні, що писав Мішель Фуко. Нелегко зваблювати чоловіка, якщо ти поліцайка і в кобурі в тебе пістолет марки «Глок». Два фалічні символи — цього для одної пари багатенько…

Вона поставила бляшанку долі. Надії причарувати лікаря танули мов дим. Надто вже різні вони…

Вона вже хотіла була підвестися, аж Фрер тихо сказав:

— Я сам поїду в Ґетарі.

— Навіщо?

— Хочу побалакати з Патріком. З’ясую, хто він такий насправді. Дізнаюся, що сталося на вокзалі Сен-Жан. — Він підняв свою бляшанку. — Зрештою, ми з вами провадимо те саме розслідування…

Вона всміхнулася. До неї повернулася надія, і на душі відразу потепліло. Ніколи б не подумала, що завдяки роботі познайомиться з таким гарним чоловіком.

— Ви певні, що не хочете відкоркувати мою плящину?

За дві години Фрер узявся до праці.

Анаїс Шатле як прийшла, так і пішла, хіба що була трохи напідпитку. Вони пили вино, балакали і реготалися. Фрер звик вечорами бувати сам, то і мріяти не міг про таке спілкування. Тим паче в розпалі всієї цієї халепи з убивством і амнезією.

Він не дозволив собі нічого зайвого. Жодного сміливого жесту, жодного провокативного натяку. Хоч відчував, що шлях відкритий. Певна річ, він і не був фахівець із жіночої психології, та два плюс два міг скласти. Вечірній візит. Пляшка вина. Гарна сукня — щоправда, він не міг уторопати, нащо вона вбрала під ту сукню джинси: може, то мода така пішла? Одне слово, вистачало ознак, які свідчили про те, що молода працівниця поліції відкрита і до інших пропозицій.

Та він і пальцем не ворухнув. Із двох причин. По-перше, він дав собі чудернацьку клятву, що більше ніколи не буде плутати роботу з особистим життям. А Анаїс Шатле, хоч як там воно було, пов’язана з його роботою, хоч і не безпосередньо. Другою причиною, глибшою і почасти інтуїтивною, був страх. Незмірний страх. А якщо вона дасть йому одкоша? А якщо в нього нічого не вийде? Коли він востаннє був у ліжку з жінкою? Він і сам не пам’ятав. Боявся, що вкриє себе ганьбою…

На порозі його домівки вони попрощалися як добрі друзі. Домовилися, що будуть обмінюватися інформацією. Останньої миті Фрер зопалу розповів їй про тих двох чоловіків в «Ауді Q7». Пояснив, що вони вже декілька днів стежать за ним. І навіть дав кілька світлин із номерами того авто. Її та історія не дуже зацікавила, та вона пообіцяла перевірити номери всюдихода своїми каналами.

І ось перевалило за північ, і він знову був сам. Страшенно боліла голова. Од вина. Він терпіти не міг алкоголю. Знову спалахнув біль в оці. Та спати не хотілося. Він зварив кави, увімкнув диктофона і сів за письмовий стіл.

Навіть цієї пізньої пори він міг перевірити й уточнити інформацію, що здобув од Патріка Бонфіса. Перш ніж узятися до вивчення його психіки, хотів скласти чітке уявлення про його достеменну особистість.

Він приготувався робити нотатки і натиснув кнопку «Відтворення». Ковбой народився в селі Герен, біля Тулузи. Фрер хутко написав у пошуковій програмі слово «Герен».

Перша несподіванка.

Жодного населеного пункту з такою назвою в департаменті Верхня Гаронна не було. Він поширив пошук на весь край Південь-Піренеї. Жодної назви, більш-менш схожої на ці два склади.

Матіас написав «Патрік Бонфіс» і заходився методично перевіряти інформацію в різних установах, що діяли тоді в тім краю, у загсах, школах, відділах державної служби з працевлаштування. Нічогісінько.

Він прослухав той шмат запису, де рибалка розповідав про свою дружину. Як він казав, Марина Бонфіс мешкала тепер у Німі чи десь поблизу. Фрер знову почав шукати. І знову нічого.

По спині в нього пройшовся мороз. Шия намокла від поту. В лівому оці пульсував біль, наче там хтось гамселив у барабана: бум-бум-бум…

Він вимкнув диктофона і заходився перевіряти дані, що здобув од Сільвії. Зокрема, історію про батька, що загинув, гепнувшись в чан із кислотою. Незабаром йому стало зрозуміло, що в нього було недосить точних даних для пошуку в мережі. Що в нього було? Назва несущого села з несущим прізвищем?

Службу Бонфіса в Іноземному легіоні він і перевіряти не став — армійське командування обіцяло кожному воякові цілковиту анонімність.

Так чи інакше, дізнався він чимало. Патріка Бонфіса не існувало. Так само, як і Паскаля Мішелля.

Особистість Бонфіса теж постала внаслідок дисоціативної втечі.

Фрер ще раз перечитав свої нотатки. Сільвія Робен жила з Бонфісом три роки. Напевне, познайомилася вона з ним ще тоді, коли він перебував у стані втечі від самого себе, про що вона, звісно ж, і не підозрювала. І відтоді він постійно брехав їй, хоч і сам того не усвідомлював.

Ким він був раніше?

Скільки особистостей устиг створити, вигадати і пристосувати до себе?

Фрер спробував уявити собі, як діє психіка цього чоловіка. У глибині його свідомості множаться різні персонажі, що переслідують ту саму мету: витіснити того, хто здається небезпечним. Одним словом, справжнього. Патрік Бонфіс утікає від свого коріння і від своєї долі. Найпевніше, ця втеча зумовлена психічною травмою.

Відповіддю на це запитання чи принаймні початком відповіді було прізвище, яке він дав собі. І як він раніше не здогадався? Бонфіс — промовисте прізвище[17]. Він чимдуж намагається стати «добрим сином». Чи означає це, що насправді він був недобрий? У цьому контексті історія про вбивство батька набувала зовсім іншого звучання. Це реальна подія, хоча підсвідомість її якомога замаскувала, спотворила, деформувала.

Фрер підвівся з-за стола і, застромивши руки в кишені, заходився міряти кроками вітальню. У голові було справжнісіньке сум’яття. Щоб вилікувати здорованя, йому доведеться одну за одною розвінчати всі його облудні особистості, аж доки він дістанеться до справжньої.

Та поки що він не знав, яка психотична втеча, друга, третя чи, може, й десята, породила ковбоя Паскаля Мішелля. Зате він не відчував навіть найменших сумнівів у тому, що психіка цієї людини зберігає в собі сліди кожного вигаданого імені та характеру. Вони криються в закутках його душі. Так льодовик зберігає сліди щорічних дощів. Значить, треба копати. Зондувати ґрунт. Аналізувати кожну деталь. Щоб промикнутися