Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— То що, пустите мене до хати?

— Ох, вибачте!

Він відступив, пропускаючи її досередини. Як завжди, одяг був на ньому пожмаканий. Светр без шиї, сорочка із криво застебнутим коміром, почовгані джинси, закустрана чуприна. Такий собі університетський професор, звабливий нечупара, від якого аж не тямляться студентки, хоча він про те й не здогадується.

— Як ви дізналися, де я мешкаю?

— Уся група над цим працювала.

Вона ввійшла до вітальні. Білі стіни. Рипучий паркет. Двері, оббиті фанерою. Майже ніяких меблів, крім старого дивана. І шерега картонних коробок, що вишикувалися попід стіною, — в такі коробки пакують речі під час переїзду.

— Ви лиш переїхали чи ще збираєтеся переїхати?

— Щоранку я те саме в себе запитую.

Вона тицьнула йому пляшку.

— Медоцьке вино. Я член клубу дегустаторів. Учора купила декілька пляшок. Пречудове вино, ось побачите. Букет у нього тонкий, та густий. Смак яскравий, терпкуватий. Його…

Матіас розгублено дивився на неї, й Анаїс замовкла.

— Щось не те?

— Ох, вибачте мені, заради Бога. Та річ у тому, що я не п’ю вина.

Анаїс завмерла з роззявленим ротом. Хоч скільки жила вона в Бордо, а таке вперше чула.

— А що ж ви п’єте?

— Колу без цукру.

Вона мимохіть зареготалася.

— Що ж, тоді й мене пригостіть.

— Зараз принесу склянки, — сказав він і подався до кухні. — А ви поки що сідайте.

Анаїс пильно озирнула кімнату. Біля стіни напроти дивана стояв плазмовий телевізор. Біля заскленої стіни на підпорах лежала дошка, що була господареві за письмового стола. Від лампи, що стояла долі, струмувало нерівне світло. Із хати лікар зробив якесь лігво, де живуть волоцюги.

Вона несамохіть усміхнулася. Здається, Фрер живе сам. Жодної світлини, жодного натяку на присутність жінки. У нього нема ні друзів, ні коханки, тільки робота. Вона довідалася: він почав працювати в клініці на початку січня. Перевівся з Парижа. Ні з ким не спілкується. Цікавиться лише своїми пацієнтами. Запеклий одинак, із тих, що гарячі страви їдять лише обідньої перерви в їдальні або як хтось запросить до себе на вечерю.

Вона підійшла до письмового столу. Нотатки. Книги із психіатрії, чимало англійською мовою. Роздруковані тексти з мережі. Клапті паперу з написаними на них телефонами. Усе свідчило про те, що психіатр провадить власне розслідування. І про кого ж він збирає інформацію? Про того забудька?

Біля принтера лежало декілька щойно видрукуваних світлин. Номери автомобіля. Знімали під дощем. Кого це він вистежував? Вона схилилася, щоб роздивитися знімки, аж позаду пролунали кроки. Матіас ніс із кухні келихи і бляшанки з кока-колою.

— А у вас тут нічого, — сказала вона, знову підійшовши до дивана.

— Жартуєте?

Він поставив бляшанки долі. Вони були чорні, у краплях вологи.

— Перепрошую, у мене навіть журнального столика нема.

— Не турбуйтеся.

Фрер по-турецькому сів долі.

— А ви сідайте на дивані, — сказав він.

Анаїс так і вчинила. Вона височіла над ним, немов королева над підданцем. Вони взяли по бляшанці. На склянки обоє не глянули. Цокнулися, дивлячись одне одному в вічі.

— Не знаю, котра година зараз… — пробурмотів він. — Може, ви їсти хочете? У мене, щоправда, нічого такого нема, але…

— Та облиште. Я прийшла до вас відсвяткувати добрі новини.

— З якого приводу?

— Із приводу розслідування.

— То ви не заарештуєте мене?

Вона всміхнулася.

— Я погарячкувала.

— Насправді це я поводився, мов дурник. Треба було вас попередити. Та я тоді думав тільки про мого пацієнта. Про те, що буде добре для нього, розумієте? — Він ковтнув з бляшанки. — То що у вас за новини?

— По-перше, ми впізнали жертву. Безпритульний хлопчина. Їздив по фестивалях рок-музики. Вживав героїн. Бував у Бордо. Убивця впорснув йому дозу концентрованого героїну. І той помер. Потім убивця почав облаштовувати мізансцену. Бичача голова й усе інше…

Фрер уважно слухав її. Досі правильні риси його обличчя виказували певну розгубленість, та вони застигли в зосередженості, коли гостя заговорила про справу.

І тоді Анаїс викинула головного свого козира.

— Ми з’ясували й особу злочинця.

— Що?!

Вона звела руки, щоб погамувати його подив.

— Скажу так: криміналістам пощастило знайти в ямі відбитки пальців, які не належать ні жертві, ні вашому ковбоєві. Ми пропустили їх крізь базу даних і здобули ім’я. Віктор Януш, волоцюга з Марселя. Декілька місяців тому його затримували за бійку.

— Ви знаєте, де він зараз?

— Ще ні. Ми оголосили його в розшук. Отож, знайдемо. За це я не турбуюся. Колеги з Марселя обнишпорять усі нічліжки, всі пункти надання соціальної допомоги, всі доброчинні центри «Еммаус» і всі безплатні їдальні. З’ясуємо, як і коли він прибув до Бордо, та й зловимо його. Колись так затримали дорожнього вбивцю Франсіса Ольма.

Фрер ніби засмутився. Він знай крутив у руках бляшанку з колою, наче намагався вгледіти на її поверхні свій відбиток.

— Що вам про нього відомо? — після мовчанки спитався він.

— Ще нічого. Я чекаю матеріали з Марселя. У нас сьогодні цілий день комп’ютери затиналися. Єдиний справжній ворог сучасної поліції — комп’ютерний глюк.

Психіатр не відреагував на той жарт. Звів очі й цілком серйозно запитав:

— Гадаєте, таку сцену вбивства міг організувати волоцюга?

— Нітрохи. Та ми знайдемо всьому пояснення. Може, Януш тільки співучасник.

— Або свідок.

— Свідок, що спускався до ями? І залишив там сліди? Знаєте, в нас це називається речовими доказами.

— Це знімає підозри з Патріка Бонфіса?

— Не поспішайте. Залишається ще ця історія з планктоном. Та тепер ми розробляємо слід Януша. Як випаде часина, я подамся до Ґетарі й побалакаю з вашим підопічним. Хоч як воно там буде, а за кінчика нитки ми вхопилися.

Фрер тихенько засміявся.

— Ага, ось що таке гарні новини від працівника поліції!

Вона відчула в його інтонації легку іронію, та не стала на це зважати.

— А ви?

— Що я?

— Що з вашим рибалкою?

— Він потроху набуває своєї колишньої особистості. І вже не пам’ятає про те, кого з себе корчив.

— І про те, що бачив на вокзалі Сен-Жан?

Фрер стомлено струснув головою.

— Я вже вам казав. Він згадає про це останнім. Якщо взагалі