Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

— Дивний аль-денте[6], — з повагою промовила третя голова. — Наш Лоскотунчик — гурман.

Ще не зовсім готовий зіп’ястися на ноги, я проповз кілька футів, які відділяли мене від Емми та Едисона. Вона сиділа, потираючи голову, а пес обережно переносив вагу тіла на ушкоджену лапу.

— Ну як ви? — спитав я.

— Я добряче забилася головою, — відповіла Емма й здригнулася, коли я відгорнув їй волосся, щоб подивитися, звідки тече цівка крові.

Едисон підняв догори лапу, що безсило висіла.

— Боюся, вона поламана. Я так розумію, ти не міг попрохати ту звірюку поставити нас обережненько.

— Дуже смішно, — скривився я. — А так, якщо подумати, чому я просто не наказав йому повбивати всіх витворів і визволити наших друзів?

— Та, власне, я теж про це думала, — мовила Емма.

— Я жартую.

— А я — ні, — сказала вона. Я промокнув її рану манжетою сорочки, і Емма різко втягнула повітря крізь зуби та відштовхнула мою руку. — Що там сталося?

— Я думаю, порожняк мене зрозумів, але мені не вдалося змусити його підкоритися. З цим порожняком у мене немає такого зв’язку, який я маю, тобто мав, з іншим.

Той звір був мертвий, його розчавило мостом, і він, імовірно, втопився. І зараз я трохи про це шкодував.

— А як ти встановив зв’язок з тим першим? — спитав Едисон.

Я швиденько переказав їм, як знайшов порожняка вмерзлим по очі в кригу, і за ту ніч, яку ми провели в дивній, майже інтимній атмосфері спілкування, я, очевидно, зумів зламати код доступу до життєво важливої частини його мозку.

— Якщо в тебе не було зв’язку з порожняком у мості, — задумливо промовив Едисон, — то чому він нас не вбив?

— Може, я його збентежив?

— Ти мусиш бентежити його краще, — різко промовила Емма. — Нам треба переправити Едисона на той бік.

— Краще? Як, уроки брати, чи що? Наступного разу, коли ми підійдемо ближче, та тварюка нас повбиває. Треба знайти іншу переправу.

— Джейкобе, іншої немає. — Емма відкинула пасмо брудного волосся, що лізло їй в очі, і пильно подивилася на мене. — Переправа — це ти.

І тільки-но я відкрив рота, щоб захриплим своїм голосом висловити контраргументи, як відчув пекучий біль ззаду і з вереском підскочив. Одна з голів укусила мене в дупу.

— Ти чого?! — закричав я, потираючи вкушене місце.

— Настроми нас на палі, щоб усе було в такому вигляді, в якому ви нас знайшли. Вандали! — обурено сказала вона.

Спересердя я розмахнувся ногою і копнув її, щоб полетіла якнайдалі, і вона покотилася в юрбу причмелених. Після цього всі голови розкричалися й стали лаяти нас на всі заставки, а їхні щелепи активно рухалися, і від цього голови каталися по землі. Видовище було абсолютно гротескне. Я в боргу не залишився — облаяв їх у відповідь і ногами позасипав попелом їхні відразливі обличчя з натягнутою шкірою. Я збивав куряву, поки вони всі не почали нею плюватися й давитися. І раптом у повітрі пролетіло щось мале та кругле і ляпнулося мені в спину.

Гниле яблуко. Я рвучко розвернувся й став обличчям до причмелених.

— Хто це кинув?

Вони загиготіли, як наркомани під кайфом, тихо і з форканням.

— Вертайтесь туди, скудова пришвендяли! — прокричав один з них.

Мені й самому це вже здавалося не такою вже й невдалою ідеєю.

— Та як вони посміли, — прогарчав Едисон.

— Не зважай, — спробував я його заспокоїти, бо мій гнів уже вщухав. — Давай просто…

— Як ви смієте! — побагровівши від люті, закричав Едисон і піднявся на задні лапи. — Чи ж ви не дивні? Зовсім сором розгубили? Ми намагаємося вам допомогти!

— Дайте пляшечку чи йдіть до біса! — сказала жінка, вбрана в лахміття.

Едисон весь аж тремтів од обурення.

— Ми намагаємося вам допомогти, — знову повторив він, — а ви осьде — осьде ви! — поки наших людей мордують, наші контури перевертають догори дриґом, ви спите під брамою у ворога! Та ви кидатися на неї повинні! — Пораненою лапою він показав на них. — Ви всі зрадники! Клянуся вам, настане той день, коли я побачу, як вас притягнуть на Раду імбрин і покарають згідно з їхнім вироком!

— Ну все, все, не витрачай на них усі свої сили. — Хитаючись, Емма піднялася на ноги. І тут їй у плече поцілила гнила капустина та ляпнулась, розпластана, на землю.

Після цього Еммин терпець урвався.

— Тут, я бачу, комусь кортить попрощатися зі своїм носом! — закричала вона й змахнула до причмелених рукою, на якій сичали язики полум’я.

Ще під час промови Едисона я бачив, як про щось по- змовницькому перешіптувалася групка причмелених. А тепер вони рушили на нас, виставивши вперед тупу зброю. Відчикрижену гілку. Шматок труби. Ця сцена нічого доброго не віщувала.

— Ви нам набридли, — ліниво тягнучи слова, промовив чоловік із синцями на обличчі. — Ми вкинемо вас у річку.

— Хотіла б я на це подивитися, — зашипіла Емма.

— А я б не хотів, — сказав я. — Нам краще піти.

Їх було шестеро проти нас трьох, а наша фізична форма залишала бажати кращого: Едисон кульгав, у Емми по обличчю текла кров, а я через ушкоджене плече не міг підняти праву руку. Але чоловіки вже розійшлися півколом і наближалися до нас. З наміром загнати нас у прірву.

Емма озирнулася на міст, потім глянула на мене.

— Ну давай. Я знаю, що ти зможеш нас перевести. Спробуй ще раз.

— Ем, я не зможу. Не зможу. І я не прибіднююся.

Так і було. Я не мав у собі сили контролювати того порожняка, принаймні поки що, і знав про це.

— Якщо хлопець каже, що не здатен, я схильний йому вірити, — промовив Едисон. — Ми повинні знайти якийсь інший вихід.

— Наприклад? — сердито пирхнула Емма. Подивилася на Едисона. — Ти зможеш бігти? — Перевела погляд на мене. — А ти битися зможеш?

Відповідь на обидва запитання була однаковою. Ні. Я розумів, що вона має на увазі. Наші варіанти стрімко вивітрювалися.

— У такі миті, як ця, — велично проказав Едисон, — мій рід не б’ється. Ми вражаємо красномовством! — І ставши обличчям до чоловіків, він звернувся до них гримким голосом: — Браття дивні! Закликаю до вашого розуму! Дозвольте мені сказати декілька слів!

Вони не звернули на нього ні найменшої уваги. Відрізаючи нам усі шляхи до відступу, змушували нас задкувати до прірви. Емма зробила найбільшу вогненну