Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

— Ти неодмінно так зватимешся, — запевнила його Емма.

— Ні, хай буде Надзвичайно Відважний, — одразу ж виправився Едисон. — І Красивий.

— Домовились, — кивнув я.

— Чудесно, — сказав Едисон. — Що ж, не будемо гаяти часу. На тому боці мосту — чи не всі, кого ми любимо в цьому світі. Кожну хвилину, яку я проведу на цьому боці, можна вважати змарнованою.

Ми мали провести Едисона до мосту, а там чекати неподалік на його повернення. Ми підтюпцем припустили вниз схилом, біглося легко, нетрі навколо ущільнювалися в міру нашого просування. Проміжки між халупами все зменшувалися, аж поки їх не лишилося взагалі, і краєм ока ми на бігу бачили тільки розпливчастий суцільний ряд, що складався з клаптів поточеного іржею металу. А потім бараки й прибудови раптово закінчилися, і на сотню ярдів Кіптява вулиця знову перетворилася на пустище завалених стін і почорнілих балок — щось подібне до буферної зони, можливо, спеціально створеної витворами. Нарешті ми підійшли до мосту, біля початку якого товклися якісь люди. Загалом їх було десь із кількадесят. Поки ми були ще далеко й не могли розгледіти стан їхнього одягу, Едисон сказав:

— Дивіться, якась армія стала табором і бере фортецю в облогу! Я так і знав, що ми не єдині, хто піде в бій…

Однак, придивившись уважніше, ми побачили, що це хто завгодно, тільки не солдати. З розчарованим умфф яскравий промінець надії Едисона блимнув і згас.

— Це не облога, — констатував я. — Вони просто… лежать.

З усіх жителів нетрів, яких ми бачили досі, ці були найжалюгіднішими. Горблячись, вони сиділи в попелі, і їхні фігури позастигали в такому неживому заціпенінні, що на якусь мить я навіть тих, хто сидів рівно, прийняв за покійників. Їхні тіла й волосся почорніли від попелу й бруду, а обличчя були такі розцятковані ямками та шрамами, що я аж злякався, чи не прокажені вони. Коли ми пробиралися між ними, дехто кволо підводив погляди, але навіть коли вони чогось і чекали, то вже точно не нас, тож їхні голови знову безсило хилилися додолу. Єдиним серед них, хто стояв на ногах, був хлопець у мисливській шапці-вушанці, який сновигав між сплячими й нишпорив по їхніх кишенях. Ті, кого він розбудив, махали на нього руками, били його, але жодне не встало й не наздогнало його. Бо в них однаково не було чого красти.

Ми майже їх проминули, коли один гукнув:

— Ви помрете!

Емма зупинилася й демонстративно розвернулася.

— Це хтось там щось сказав?

— Ви помрете.

Чоловік, який промовив ці слова, невимушено розлігся на шматку картону. Крізь гриву чорного волосся зиркали жовті очі.

— Ніхто не переходить їхній міст без дозволу.

— А ми от візьмемо й перейдемо. Якщо тобі відомо щось таке, чого нам варто остерігатися, то кажи!

Відпочивальник приглушив смішок. Решта мовчали.

Емма обвела їх усіх поглядом.

— То що, ніхто з вас нам не допоможе?

Один чолов’яга хотів було сказати:

— Стережіться… — але не встиг розкрити рота, як його зацитькав інший.

— Нехай ідуть. За кілька днів нам дістанеться жир!

Рядами жителів нетрищ пробіг стогін пожадливої агонії.

— О, чого б я тільки не віддала за пляшечку, — промовила жінка біля моїх ніг.

— За краплинку, лиш за краплинку! — проспівав якийсь чоловік, підстрибуючи навпочіпки. — Краплинку їхнього жиру!

— Перестаньте, це ж муки! — зарюмсав інший. — Навіть не згадуйте про це!

— Та проваліться ви всі в пекло! — закричала Емма. — Ходи, Едисоне Відважний, переправимо тебе на той бік.

І ми з огидою відвернулися.

* * *

Міст був вузький. Посередині він вигинався дугою, а мармур, з якого його збудували, був таким чистим, що навіть попіл з вулиці, здавалося, побоювався порушувати заборону переходити цей міст. Зовсім трохи не доходячи до його краю, Едисон нас зупинив.

— Стійте, тут щось є. — Ми неспокійно стояли поряд, поки він заплющував очі й нюхав повітря — мов та ясновидиця, що читає з кришталевої кулі.

— Треба вже йти, ми тут на видноті, — пробурчала Емма, проте Едисон був не з нами. До того ж не схоже було, щоб нам загрожувала якась велика небезпека. На мосту нікого не було, ґратчасті ворота на тому боці ніхто не охороняв. На довгому білому мурі, де мали б, по ідеї, стояти чатові з гвинтівками й біноклями, також було порожньо. Крім муру, єдиною оборонною спорудою фортеці була прірва, що тяглася вздовж стін на кшталт рову, а на її дні кипіла річка, від якої здіймався сірчастий зелений туман і висів навколо нас. І, наскільки я бачив, перейти її можна було тільки одним-єдиним шляхом — через міст.

— Ти досі розчарована? — спитав я в Емми.

— Та ні, відверто ображена, — відповіла вона. — Таке враження, що вони навіть не намагаються нас зупинити.

— Ага, і мене це турбує.

І тут Едисон зойкнув, а його очі широко розплющилися. Та засяяли, мов дві електричні лампочки.

— Що таке? — затамувавши подих, спитала Емма.

— Слід ледве відчутний, але запах Баленсіаґи Королик я розпізнаю де завгодно.

— А інші?

Едисон знову принюхався.

— З нею були люди нашого виду. Сказати точно, хто чи скільки їх було, я не можу. Слід дуже забруднився. Останнім часом тут проходило багато дивних і я не їх маю на увазі. — Він недобрим поглядом подивився на причмелених, що сиділи навпочіпки позаду нас. — Їхня дивна сутність слабка, її вже майже не існує.

— Тоді жінка, яку ми допитували, казала правду, — втрутився я. — Саме сюди витвори приводять своїх полонених. Наші друзі були тут.

З тієї самої миті, як їх викрали, моє серце не переставала стискати страшна задушлива безнадія. Але тепер вона трохи послабила свій тиск. Уперше за багато годин нас вело щось більше, ніж надія та здогади. Ми прийшли слідом за своїми друзями, перетнувши ворожу територію, і опинилися на порозі у витворів. Само по собі це вже було маленькою перемогою, і тієї миті я відчував (хай навіть це тривало недовго), що нам усе до снаги.

— У такому разі ще більш дивно, що цей гадючник ніхто не охороняє, — похмуро відзначила Емма. — Мені це зовсім не подобається.

— Мені теж, — кивнув я. — Але іншої дороги через прірву я не бачу.

— Пора вже мені братися за діло, — сказав Едисон.

— Ми пройдемо з тобою, допоки буде змога, — пообіцяла Емма.

— Буду вдячний, — відповів Едисон голосом, у якому звучали нотки, трохи не схожі на надзвичайно відважні.

За моїми підрахунками, міст можна було перебігти менш ніж за хвилину, але навіщо бігти? «Тому що, — подумав я, і в пам’яті раптом матеріалізувався