Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

Порожняк. Я намагався вимовити це вголос, але в роті зненацька пересохло; на той час, коли я зумів проковтнути слину й витиснути з себе слово, відчуття зміцніло в десять разів.

— Яка неприхильна до нас фортуна, — сказав Едисон. — Він попереду нас чи позаду?

Певності щодо цього я не мав, тому довелося прислухатися до відчуття, щоб визначити його напрямок.

— Джейкобе! Спереду чи ззаду? — прокричала Емма мені на вухо.

Спереду. Компас у животі вказував точно, але я нічого не розумів: нижній спуск моста тепер було видно аж до самих воріт, і весь той відрізок був порожнім. Там не було нікого й нічого.

— Я не знаю! — в розпачі вигукнув я.

— Тоді йдемо вперед, — вирішила Емма.

Ми вже були ближче до дальнього краю діри, ніж до ближнього; просуваючись уперед, ми б швидше зійшли з жердин. Я заштовхав якнайглибше свій страх, нахилився, взяв Едисона на руки й побіг, ковзаючись і хитаючись на хитких палях. За відчуттям, порожняк був на відстані простягнутої руки. Я вже чув, як він рохкає, прямуючи до нас із якогось невидимого закапелка попереду. Я дослухався до звуку й простежив поглядом, звідки він іде. Те місце виявилося попереду нас, але нижче рівня ніг — на зрізаному переді мосту, де в камені було вирізьблено кілька високих вузьких бійниць.

Там. Серцевина мосту була порожньою, і в мості сидів порожняк. Його тіло б нізащо не протислося в отвори в камені, зате язики могли туди пролізти запросто.

Я вже подолав місток із жердин і ступив на твердий міст, коли в мене за спиною закричала Емма. Я поставив Едисона на землю й крутнувся, якраз вчасно, щоб побачити, як язик порожняка обкрутився довкола її талії й стрімко підняв у повітря.

Вона викрикнула моє ім’я, я викрикнув: «Емма!» Язик перевернув її донизу головою й струсонув. Вона знову закричала. Нічого гіршого я в житті не чув.

Інший язик ляснув знизу по палях, і наш саморобний місток задеренчав та посипався, мов сірники, у безодню. Ще один язик ухопив Едисона, а третій гупнув мене в груди.

Задихаючись від удару, я впав на землю. Поки я силкувався перевести дух, язик ковзнув уздовж моєї талії, стиснув її й підняв мене в повітря. Інший вхопив Едисона за задні лапи. Одна мить — і всі ми безпорадно теліпалися в повітрі головами донизу.

Кров шугонула мені в голову, й перед очима потемніло. Я чув, як гавкає Едисон — він намагався куснути язик.

— Не треба, він тебе кине! — крикнув я, але він не послухався.

Емма теж нічим не могла зарадити; якби вона припалила язик, що стискав її талію, порожняк би її впустив у прірву.

— Джейкобе, говори з ним! — заволала вона. — Примусь його зупинитися!

Я вигнувся, щоб роздивитися вузькі віконця, крізь які пролізли язики. Його зуби вгризалися в кам’яну поперечину. Витрішкувато дивилися голодні чорні очі. Ми висіли, наче фрукти на товстих чорних стеблах, а внизу роззявила пащу прірва.

Я спробував заговорити його мовою.

— ОПУСТИ НАС! — закричав… але слова вийшли нашими.

— Ще раз! — дзявкнув Едисон.

Я заплющив очі й уявив, як порожняк виконує мій наказ. А потім спробував знову.

— Постав нас на міст!

Знову по-нашому. Це був не той порожняк, з яким я познайомився, з яким годинами базікав, поки він був знерухомілий, вмерзлий у кригу. Мій зв’язок з цим новим, незнайомцем, був дуже слабким і ненадійним. Порожняк неначе відчув, що я намацую ключ до його мозку, бо зненацька підсмикнув нас догори, наче розкручуючи, щоб жбурнути у прірву. Я мусив з ним зв’язатися, хоч якось, негайно, бо…

— СТОП! — заволав я, зриваючи голос… і цього разу назовні вирвалося утробне дряпання порожнячої.

Ми сіпнулися й зависли в повітрі. Декілька секунд просто висіли, погойдуючись, наче простирадла на легенькому вітерці. Мої слова мали ефект, проте недостатній. Я лише спантеличив чудовисько.

— Не можу дихати, — прохрипіла Емма. Язик стискав її занадто міцно, і обличчя в неї побагровіло.

— Постав нас на міст, — наказав я — знову порожнячою! — і слова пазурами дряпали мені горло, коли я їх промовляв. Кожен вибух порожнячої звучав так, наче я викашлював скобки для степлера.

Порожняк щось невпевнено прохрипів. На мить відчувши оптимізм, я подумав, що він справді мене послухається, виконає наказ. Та враз він струсонув мною вгору-вниз, швидко й сильно, наче рушник витрушував.

Перед очима все попливло й ненадовго стало чорним. Коли я прийшов до тями, то мій язик занімів, а в роті відчувався присмак крові.

— Скажи йому, хай нас поставить! — кричав мені Едисон. Але говорити я майже не міг.

— А намааюшя, — пробелькотів я. Закашлявся і сплюнув кров’ю. — Поав аш а еую, — ламаною англійською сказав я. — Поав аш…

Я зупинився, переорієнтував свій мозок. Набрав повні легені повітря.

— Постав нас на міст, — шорсткою порожнячою наказав монстру я.

Повторив ще тричі, в надії, що ці слова дійдуть до якоїсь заглибини в рептилячому мозку тварюки.

— Постав нас на міст. Постав нас на міст. Постав нас на…

Зненацька порожняк закричав — гучно й до болю в зубах страшно. Він підтягнув мене до отворів у мості, своїй в’язниці, й гаркнув знову, обляпуючи мені обличчя чорною слиною. А потім він підняв нас усіх трьох догори й пожбурив назад, туди, звідки ми прийшли.

Наш політ перевертом у повітрі, здавалося, тривав цілу вічність. Я не сумнівався, що ми падаємо назустріч своєму фатуму. А тоді моє плече зустрілося з твердим каменем моста, і ми покотилися, ковзаючи, його схилом донизу.

* * *

На диво, але ми були живі. Побиті, однак притомні, і всі наші кінцівки були на своїх місцях. Ми скотилися донизу гладеньким мармуровим мостом, налетіли на купу голів унизу, розкидали їх і, нарешті, спинилися. Тепер вони оточували нас звідусіль та в’їдливо глузували, поки ми обтрушувалися й приходили до тями.

— І знову здрастуйте! — вигукнула найближча до мене макітра. — Нас дуже потішили ваші крики жаху. У вас такі потужні легені!

— Чому ви нам не сказали, що в проклятущому мості підстерігає порожняк? — Я, погойдуючись, спробував сісти рівно. У всьому тілі палахкотів біль: пекли подряпані руки, обдерті коліна, боліло плече, яке я, швидше за все, вивихнув.

— А хіба це цікаво? Набагато краще, коли це сюрприз.

— Здається, Лоскотун вас полюбив, — докинула інша голова. — Попередньому відвідувачу він ноги відгриз.

— Це ще