Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха
Уявивши собі цю картину, Мельник здригнувся. Йому здалося, що він сам відчуває той шалений біль від гострих собачих ікол, що впиваються в тіло.
— Але найбільше страждали молоді дівчата-кріпачки, — дід Іван говорив, наче читав учням урок. — Матері боялися народжувати дівчаток, а коли вже народжували, то просили Бога, аби не наділяв їх вродою. Та як на лихо дівчата в Козубах виростали красунями. Панько терпляче чекав, поки їм виповниться п’ятнадцять, і забирав до себе в маєток покоївками. Якщо дівчата були слухняними і покірними, то скоро поверталися додому з байстрям від пана. Далі змушені були няньчити байстрючат, і дуже сильно щастило, якщо знаходився хлопець-кріпак, який погоджувався одружитися і прийняти жінку з, так би мовити, додатком. Та частіше дівчата все ж таки намагалися опиратися. І тоді їхні скалічені тіла вірні слуги пана Козуба вивозили серед ночі до Тихого Затону. Там забавлялися з дівкою наостанок, а тоді топили у темній воді затону. Скільки молодих життів поховано під водою, точно не знає ніхто. Чутки про забави Козуба ходили по окрузі, доходили до губернії, тільки ніхто нічого не міг, а швидше — не хотів робити. Але там же, у Тихому Затоні, знайшов свою смерть і сам Панько.
Раптом, ніби на замовлення, враз погасло світло. Мельник машинально лапнув зброю, та господар пробурчав щось явно нецензурно на адресу підстанції, з якою все постійно так. З вікном було ще не зовсім темно, та сутінки поволі огортали все довкола. Сидіти так і слухати страшні історії за інших обставин справді було б більш цікаво. Та Віталію раптом стало від цього всього не по собі. Тим часом дід Іван уже чиркав сірниками, запалюючи гнотика напівобгорілої свічки, що стирчала в глиняному горщику. Полум’я затремтіло, кидаючи на стінки химерні тіні. Дід заклично взяв чарку. Після того, як вони випили, він заїв шматочком сала з хлібом і продовжив:
— Були кріпаки, що наважувалися тікати від своїх панів. Вони відразу оголошувалися поза законом, тож ховалися в лісах та промишляли розбоями. Від Козуба, сам розумієш, тікало дуже багато. Ось ці самі збіглі якось влаштували на пана засідку в ніч на Різдво. Той повертався з гостей від сусіди, п’яний в димину. Отямитися не встиг, як вискочили з-за дерев на засніжену дорогу зарослі обірвані брудні мужики, зупинили коней, стягнули його з саней і потягли через ліс до затону. Морози стояли люті, але на темній воді лід завжди стояв тонкий. Кажуть, чим більша глибина, тим слабкіший лід. А до дна Тихого Затону вже тоді ніхто ніколи не діставав.
— Виходить, правда, що те місце бездонне? — Мельник чомусь заговорив пошепки, хоча оповідач не знижував голосу.
— Не знаю, — повів плечима Шалига. — Не міряв. Люди кажуть. Мо’, брешуть. Тільки з дна затону ще ніхто нічого не діставав. А там, за чутками, ого-го скільки всього може бути. Особливо — після останньої війни. Але це так, не має значення. Зіштовхнули лісові мешканці свого кривдника на лід. Проломилася крига і пішов Козуб під воду каменем. На ранок збіглі здалися поліції, їх засудили на довічну каторгу, а син Козуба, успадкувавши маєток, повів зовсім іншу політику. Злякався, що повторить батькову долю. Хоча вбивці в Сибіру зогнили, але ж тіло Панькове так і не знайшли. Ось звідси і починається містика, яка тобі так цікава, — оповідач перервався, ніби чекаючи, що Мельник щось скаже, та той мовчки стежив за тінями на стіні, тож дід Іван повів далі: — Кажуть, мається неприкаяна душа вбитого і не похованого поміщика. Ось і мститься він усьому людському. Кілька разів на рік серед ночі виходить він з води і починає шукати собі чергову жертву. Побачить якогось необережного рибалку — хап за горло, і тягне під воду. Все думає, що знайдеться колись така сама чорна душа, яка не відійде, а так само буде між світами маятися, спокою не мати. Тільки не так багато чорних душ на світі, як того хочеться привидові. Заблудлі є, чорні не зустрічається. Ще кажуть: уся нечисть, яка довкола Тихого Затону водиться, вважає його серед себе чимось на зразок старшого. Не знаю, як це в них насправді називається, але всі вони його бояться і слухаються.
— Хто — вони?
— Ну, там різного вистачає. Русалки, водяники, лісовики, перевертні. Все це — чорні душі лихих людей, які після їх смерті, природної чи наглої, перевтілилися в різну нечисту силу. Кажу ж тобі — погане місце цей Тихий Затон. Це тепер люди боятися перестали, бо науково-технічний прогрес та різні інші чинники. А ще років сто назад нікого в ті краї калачем не заманити. Різні люди, які вважали себе освіченими, час від часу билися об заклад одне з одним, що переночують на березі Тихого Затону і нічого з ними не станеться. Мертвими нікого з них на ранок, ясно, не знаходили. Гірше — знаходили божевільних, які не могли сказати, де вони і як їх звати. Де в кого взагалі мову відбирало. Страшно?
— Не знаю, — чесно признався Шульга.
— Ось і я не знаю, де там правда, а де — придумка народна. А кажуть різне. Наприклад, мало не щоночі виходять з темної води затону русалки і хороводи водять, панночку викликають.
Він замовк, ніби навмисне витримуючи паузу. В тиші було чути, як шкребуться десь під підлогою хати миші, а ще щось порипувало в сінях і потріскував гнотик свічки.
— З тією панночкою так вийшло, — знову заговорив дід Іван. — Полюбила вона попри батькову волю простого сільського парубка. Кріпосне право тоді вже скасували, але все одно сільських парубків кохати для панночок — зась.
