Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха
— У вас є з чого стріляти? — насторожився Мельник.
— Тепер є, — врятований скривив у посмішці розбиті губи. — У вас же справжній пістолет чи це просто пугач із шумовим ефектом? Можна подивитися? — він простягнув руку.
— Не можна, — відрізав Віталій, легенько ляснувши його по кисті. — З чого ви взяли, що я дам вам зброю?
— Значить, ви підете зі мною. Ми заляжемо в засідці, вистежимо його і завалимо. З живою тварюкою нам не впоратись.
Антон говорив дуже впевнено. Ольга і Мельник перезирнулися.
— Ви знаєте, як він... ну, чи вона... воно... ну, як це виглядає?
— В мене є вдома бестіарій. Але я, коли чесно, не ідентифікував його.
— Що у вас дома?
— Така книга спеціальна. Там описані всі бестії, які тільки існують в природі. Всякі різні монстри.
— Гм... Ви переконані, що все це існує в природі?
— А як же! Інакше б їх ніхто ніколи не бачив і не описував. Є в мене пізні версії, я можу зараз...
— Не треба! — поспішно перервав його Мельник, відчуваючи, що зараз їхня розмова зайде в царину шизофренії. — Скажіть краще, хто ви і як збираєтеся ловити вашого монстра?
— Прізвище моє Кулаков. Я дослідник, біолог, у мене хата під Черніговом, у Количівці. Знаєте, біля аеродрому.
— Знаю, — Мельник ніколи там не бував.
— Про невідоме чудовисько, яке живе в Тихому Затоні, не так давно всі газети писали. Навіть київські, з науковими коментарями. Я дізнався, де цей Тихий Затон, і приїхав сюди. Будиночок пощастило зняти через знайомих. Виявляється, сюди не так просто потрапити. Аби мені не заважали, заплатив за двомісний і живу в ньому сам. Це на тому краю, останній ліворуч. Відразу біля сортирів. Дуже воняє, тому так просто вдалося пробити саме це місце. Повадки цієї тварюки я знаю: вона нападає рано-вранці на рибалок. Не себе ж я живцем поставлю! І вмовити нікого не вийде, наперед знаю. Тому я почав стежити за всіма, хто плаває на той берег, до затону. Найчастіше це роблять ті четверо, що напали сьогодні на мене. В мене навіть човен є, тільки вправлятися з ним — ціла наука...
— Стоп, — підніс руку Мельник. — Значить, громадянине Кулаков, ви вирішили, що рано чи пізно чудовисько, котре ніби-то живе в Тихому Затоні, нападе на них.
— Звичайно нападе. Так їм і треба.
— І як ви планували діяти далі?
— Програма мінімум — побачити потвору і переконатися, що вона є. Стільки жертв, воно ж не зупиниться. Тепер у нас є справжня зброя.
— У кого — „у нас”?
— Хіба я не переконав вас полювати на озерне чудовисько?
— Ні, — жорстко відрізав Мельник. — Думаю, далі дії розвивалися так? ця четвірка побачила, що ви їх пасете, і вирішили розібратися. Їм не так важливо, хто ви і чого шукаєте. Вони не хочуть, аби за ними стежили. В чомусь вони праві, хоча самі — чудовиська більш реальні, аніж те, за яким ви полюєте. Я б не радив вам далі займатися цією справою. Або, принаймні, робити щось самостійно. Домовились?
— Отже, пістолета не дасте?
— Здається, я чітко висловився. Тепер з вами, Олю...
— Хіба зі мною ще не все, сусіде?
— Не все. Хто вам сказав, що я працюю охоронцем бази?
— Сергій, рятувальник.
— Ви добре знайомі?
— Я не знайомлюся з місцевими мачо. Навіть із великої нудьги. Не хочу конкурувати з тутешніми шмаркачками. Ми розговорилися випадково. Чомусь зайшла мова про безпеку. Здається. Я запитала, чи приписаний до бази хоча б один пост міліцейської охорони. Особиста безпека всіх цікавить, особливо коли молода жінка живе в благенькому бунгало сама, згодні? Ну, Сергій і обмовився: мовляв, тепер тут є цілий охоронець...
— Так і сказав — цілий?
— Так і сказав. Ще сказав, що боятися нема чого. Ви типу вирішуєте всі проблеми. Ось чому я підійшла саме до вас, коли побачила проблему.
— Хто ще говорить про чудовисько в затоні?
— Здається, ніхто. Може, хтось і думає, але аж такого ажіотажу я не помічала.
— Я теж, — вставив Антон. — І добре — це моє чудовисько!
Мельник з Ольгою знову перезирнулися. Сто п’ятдесят грамів коньяку і кілька ударів по черепу не можуть так подіяти на людину.
— У такому разі пропоную і нам цю тему не розвивати. Я спробую розібратися. Хто лякає людей. Заодно, Антоне, я б просив вас не особливо розводитися про те, що в мене є справжній пістолет. Згода?
— О’кей!
— Чому ви мене не попереджаєте? — поцікавилася Ольга.
— А ви, думаю, знаєте це і без мене, — Віталій глянув на годинник. — Ого! Початок першої! Засиділися ми з вами. Лягаємо спати чи...
— Ви пропонуєте з принципу допити цю пляшку? — посміхнулася Ольга.
— Я пропоную віддати її Антону. Все ж таки він у нас потерпілий. Ви як, не проти?
Антон мовчки підвівся і, буркнувши щось собі під ніс, вийшов, лишивши пляшку на столі.
— Образився, що йому не повірили?
— Думаю, Олю, він образився, що йому не дали пістолет. Я ви думаєте, він — нормальний?
— Рівно настільки, наскільки нормальний довколишній світ, — вона підвелася. — Піду і я. Тепер спатиму спокійно. Я ж сусідка цілого
