Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха

Повернувшись під обід на базу, Мельник застав на лавочці біля свого бунгало біляву сусідку. Ольга нервово курила тоненьку жіночу цигарку з ментолом. Побачивши його, навіть не ворухнулася. Дочекалася, поки підійде, і, дивлячись знизу вгору, повідомила:

— Він пішов ловити чудовисько.

— Хто? — запитання випередило логічний хід думок.

— Наш із вами друг Антон.

— Він уже наш друг?

— Ми ж врятували його, правильно? Значить, відповідаємо за того, кого приручили.

— Ми його вже приручили?

— Ви говорите так, ніби вам байдуже.

— Олю, — Мельник присів напроти неї. — Зранку я б ще поставився до ваших слів серйозно. Тепер я про нього дещо дізнався. Не буду вдаватися в подробиці та медичну термінологію, але наш із вами, як ви кажете, друг цілком може піти шукати в околицях місце висадки марсіан.

— Ви серйозно?

— Ми з вами не працюємо в міліції. І не родичі Кулакова. Тому довідку з дурдома нам не дадуть.

— Тим більше! — тепер вона підхопилася і дивилася на Віталія згори. — Якщо він справді хвора людина, ми тим більше повинні зараз знайти його! Це серйозно, Віталію! Він пішов ловити чудовисько сам!

— Олю, ви присядьте, — вона слухняно сіла. — Отак. А тепер скажіть — яке чудовисько, де воно живе і хто його бачив. Про що, власне, йдеться? Про маячню людини з легким розладом психіки чи...

— Стосовно чудовиська, потвори чи як воно там називається, я ще не готова вам нічого сказати, — запально заговорила білявка. — Але ті відморозки, що ледь не скалічили його вчора, реальніші за будь-яку річкову примару.

— Вони тут до чого? Їх нема, я перевіряв...

— Антон переконаний: це вони щовечора годують чудовисько в Тихому Затоні. Тому він хоче, вистеживши їх, вистежити і навіть зловити ту почвару. Він уже намагався це зробити. Тепер поруч із ним вас із вашим пістолетом не буде, ви розумієте мене?

— Гм... Це він вам сам сказав?

— Дві години тому. Я не змогла його втримати, тому побігла шукати вас і не знала, як це зробити. До речі, Антон образився, що ви не дали йому зброю.

— Нічого. Я це переживу, — Мельник звівся на рівні ноги. — Що я повинен робити? Йти до начальника бази, ставити його до відома, що один із відпочиваючих — псих, який кудись забіг і треба шукати неадекватну людину з міліцією? Навіть якщо я його переконаю, на зв’язок із відповідними органами піде дуже багато часу. І нема гарантії, що хтось зможе переконати якогось відповідального мента віддавати наказ про пошуки зовсім не шкідливої людини. До того ж поки все це буде крутитися, Антон може знайтися. Як все це виглядатиме?

— Але ж, — білявка дивилася на нього круглими очима, — треба щось робити... Він справді не усвідомлює власної небезпеки...

— Він повернеться, — зараз Мельник переконував у цьому швидше її, ніж себе. — Даю вам слово, що зроблю якісь кроки.

Ольга зітхнула, кинула недокурену цигарку в траву і посунула в бік їдальні. Мельник провів її замисленим поглядом, потім сам присів на лавку і закурив. Загалом білявка правильно хвилюється. Але ж і він так само вірно оцінив ситуацію. Нехай це виглядає не зовсім добре, тільки зараз його паніки просто ніхто не зрозуміє. Ось якщо Антон Кулаков не з’явиться до пізнього вечора, тоді доведеться бити на сполох.

Попри все Мельник більш ніж сподівався: мисливець на чудовиськ повернеться, причому — не надто пізно. І розповість кілька нових неймовірних історій про примару Тихого Затону.

Між іншим, Мельник давно вже збирався послухати подібні історії з вуст більш адекватної людини. Козубський вчитель-пенсіонер Іван Шалига сьогодні ближче до вечора мусив повернутися додому.

— Добрий вечір. Іван Мусійович?

Ніколи не скажеш, що цього міцно збитого дядька всі називають дідом. За відомостями Мельника, йому нещодавно виповнилося шістдесят шість, а виглядав Шалига років на десять молодше.

— Іван Мусійович, — погодився він. — А ви з газети?

— Чому ви так вирішили?

— Мені вже сусіди доповіли. Приїздив, кажуть, учора вдень хтось на „Ниві”, розпитував, де я та що я. Мною, крім журналістів, ніхто останнім часом і не цікавиться. Баба померла, а ті, кого в школі вчив, давно в селі не живуть. Хто не хотів учитися — в селі залишився, спився і помер. Так що вдячні учні свого старого вчителя, як люблять писати в книжках, не розшукують, аби сказати слова вдячності.

Цю тираду старий видав на одному диханні, дивлячись Мельникові просто в очі. За свою оперську практику Віталій жодного разу не допитував людину із вищою філологічною освітою. Це відкриття він зробив для себе лише пару годин тому, коли прокручував у голові можливі варіанти спілкування з дідом Іваном. І виявилося: потерпілими, свідками, пойнятими та, власне, злочинцями виявлялися люди різного соціального статусу та різних професій, окрім українських філологів, учителів української мови та літератури. Зрозумівши це, Мельник трохи розгубився. Він раптом усвідомив, що традиційного підходу до такого співбесідника він не знайде через те, що хронічно писав із помилками, не дружив із розділовими знаками і свої слова завжди підкріпляв ділом. Тоді як для вчителя, особливо — мови, як було спочатку слово, так воно і залишилося на першому місці.

В усякому разі, уроки мови та літератури школяр Мельник намагався прогулювати. А якщо не вдавалося — просто пересидіти з надією, що його нічого не спитають про прийменники чи образ Миколи Джері.

— Взагалі-то я з телебачення, — Віталій не готував версію спеціально, просто це слово чомусь