Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха
— А де ваші колеги з телекамерами? — поцікавився Шалига.
— Вони зараз ні до чого. Я сценарист, — зараз Мельник дивувався самому собі, але зупинитися не міг — його несло.
— Дуже цікаво. А чому до мене?
— Розумієте, я з Києва. Ну, власне, сам я чернігівській, працюю на одному там телеканалі... Словом, там такий проект — документальні фільми на краєзнавчу тематику. Зараз своя історія популярна, ви ж знаєте, — це знав і сам Мельник, бо пізнавальні програми про історію України по „ящику” крутили регулярно. Будучи офіційно безробітним, він останнім часом частенько пролежував дні перед телевізором, клацаючи з каналу на канал.
— Я ж не краєзнавець...
— Зате ви знаєте багато місцевих легенд, — вийшов на потрібну тему Віталій. — Ми, власне, на подібних темах будуємо наші фільми. Так цікавіше, є якійсь елемент загадковості, інтрига, знаєте...
— І хто ж вас до мене направив, молодий чоловіче?
— Ну, вас багато хто знає... Я статті різні бачив...
— Так я ж вам нового нічого не розкажу, раз ви статті читали, — розвів руками дід Іван. — Там усе написано з моїх слів правильно. Якщо вам мало, в мене книжечка є. „Легенди та міфи Сіверського краю” називається. Подарувати не можу, але в обласну бібліотеку я десяток заніс, можете поцікавитись.
— А чому б нам не поспілкуватися отак, наживо? — Мельник відчув, що втрачає ініціативу. — Розумію, вас усі замучили...
— Ніхто мене не замучив, — відмахнувся дід Іван. — Сиджу тут сам, коли не коли до онуків заїду. Якось не зовсім воно весело. Я чого взагалі про це розмову завів — не хочу просто повторюватися. Звичайно, проходьте, поговоримо...
Він відступив, пропускаючи гостя до хати, і Мельник зрозумів: старому справді нудиться. Тому і влаштував цей трошки дивний допит. Причому при бажанні легко міг розколоти „сценариста”, але для чого йому це робити? Представлятися ж просто приватною особою, яку цікавить все, пов’язане з Тихим Затоном, не зовсім хотілося. Дід Іван уже їздив туди як на місце скоєння злочину. Через те відразу просіче підозрілий інтерес гостя. І, ясно, не захоче ні з чим підозрілим зв’язуватиcя.
До речі, буде правий.
Тому треба потроху так повертати розмову, аби самому говорити менше, а дідові не заважати говорити багато. Звісно, такі люди можуть триндіти годинами, дай їм тільки волю. Але Мельник сподівався в процесі розмови потроху зіжмакати її, щойно дізнається максимум потрібної інформації.
Дід Іван виклав у полумисок кілька зварених молодих картоплин, поруч поклав жмутики зеленої цибулі, молодий часничок, порізав старе, ледь укрите жовтим нальотом сало, кудись вийшов і швидко повернувся з півлітровою пляшкою з-під кока-коли, наповненою прозорою рідиною.
— Натурпродукт. Вживаєте?
— Я за кермом.
— Тут ДАЇ немає.
— Зате при в’їзді в місто стоять. Я ж повертатися назад буду.
— В такій порі вони не особливо звіріють, — дід Іван поналивав чарки. — Це в мене традиція така. Мусите дотримуватися, раз на моїй території.
— Так я ж не заперечую, Іване Мусійовичу...
Самогон обпік горло. Нічого собі вчителі-пенсіонери — градусів п’ятдесят, коли не більше. Навіть подих перехопило, хоча Мельник у своєму житті, особливо — за роки служби в розшуку, пив практично все, що горить. Включно з нерозведеним спиртом, який постійно пропонували патологоанатоми в морзі.
— Значить, що саме вас цікавить? — дід Іван акуратно поклав шматочок сала на шматочок хліба і відкусив зараз половину цього бутерброду, запитально дивлячись на гостя. Мельник перевів подих, пожував зелене пір’ячко цибулини.
— Ну, наприклад, один із варіантів — Тихий Затон.
— Знаєте, я чомусь так і подумав, — Шалига перевів погляд на недоїдений бутерброд, поклав його до рота, прожував, витер тильним боком долоні масні губи. — Вибачте, це така звичка в мене: всіх, хто за віком годиться мені в учні, називаю на „ти” після першої чарки. Нічого?
— Ради Бога! — відмахнувся Мельник.
— Так от, — дід Іван вмостився за столом зручніше, — скажу тобі, що Тихим Затоном час від часу народ цікавиться, і не даремно. Тільки я ж ще який не який краєзнавець, тому деякі чутки перевірив. Багато різних легенд про затон народилася не з повітря. Там справді нехороше місце. Я б навіть сказав — страшне.
— Вовкулаки, привиди, інші лісові та водяні потвори — все це правда?
— Істоти, потворнішої за людину, насправді природа не вигадала, — промовив дід Іван тихим голосом, і Мельник відзначив: зовсім недавно він десь уже чув подібну фразу. Хоча, з рештою, він стикався з проявами дикої людської жорстокості щодня впродовж десяти років. Тому в чомусь погоджувався з таким висновком. Тим часом господар налив по другій і повів далі, явно починаючи заводитись, осідлавши улюбленого коника: — Починати треба здавна. До середини вісімнадцятого століття наше село називалося Низове. Бо знаходиться вниз за течією Десни. Належало село тоді козацькому полковнику Омелянові Бирці — він отримав його в подарунок від самого Кирила Розумовського за вірну службу.
Мельник уже хотів запитати, хто він такий — цей Розумовський, і чому мав право дарувати села наліво і направо. Але вчасно прикусив язика — сценарист, під якого він зараз бутафорив, точно мусив це знати. Тому лише з розумним виглядом кивнув головою.
— Згодом Бирка програв маєток разом із селом у карти поміщику Северину Козубу. Відтоді воно стало називатися Козуби і переходило в спадок від нащадка до нащадка аж до самої революції. Син Северина Козуба — Пантелеймон, якого тут називали Паньком, але тільки поза очі, відрізнявся лютим норовом. Міг запросто забити до смерті будь-якого кріпака за найменшу провину. Або собаками зацькувати — в нього здоровенна псарня була. Любив таку, наприклад, розвагу. Візьме якогось винуватця і скаже: „Можу наказати забити
