Аптекар - Стефані Маєр

— Мені треба… — шморг, шморг, — увімкнути світло.

— Пусте. Я віддам тобі мої окуляри нічного бачення, а натомість заберу в тебе протигаз.

Вона опустила голову, намагаючись приховати вираз обличчя. Щойно він надіне протигаз, 90 відсотків її захисних заходів стануть марними.

Вона, накульгуючи, — надто театрально? — пішла до панелі коло дверей й увімкнула світло. Нічого іншого наразі на думку їй не спадало. Він не вбив її відразу, отже, не підкоряється прямим наказам відділу. Мабуть, у нього якесь завдання. Вона має дізнатись, чого він від неї прагне, і не давати йому цього доти, доки не отримає переваги.

Погані новини у тім, що якщо йому потрібно відчинити двері, то, мабуть, не лише через те, що йому потрібен легкий вихід. Отже, він підстрахувався, а це не додає їй шансів. Чи Деніелових, — додав голос у її голові. Наче їй потрібний додатковий тиск. Але Деніел опинився тут через неї. Вона почувалась відповідальною за нього. Вона йому завинила.

Коли вона повернулась, блимаючи від яскравого світла над головою, чоловік перебував за двадцять футів від неї. Він мав 191–193 см зросту, шкіра на його шиї та щелепі була точно білою; вона лише в цьому була упевнена. Він був одягнений у чорний комбінезон, майже як гідрокостюм, але цупкіший, на якому вип’ячувались нашивки «Кевлар». Тулуб, руки та ноги — усе в броні. Він здавався мускулястим, проте, можливо, цим він частково мав завдячувати «Кевлару». Він був узутий у чоботи-всюдиходи, теж чорні, та чорну плетену шапку. Обличчя приховане під протигазом. На плечі висіла штурмова гвинтівка, снайперська 50-каліброва марки «МакМіллан». Вона виконала домашнє завдання; неважко стати фахівцем будь у чому, коли весь свій час витрачаєш на навчання. Знаючи моделі та марки зброї, вона багато може дізнатись про супротивника чи будь-якого підозрілого чоловіка на вулиці, який, можливо, збирається стати її супротивником. У цього супротивника було більше, ніж одна зброя; висококласний пістолет із системою HDS висів у кобурі на стегні, пістолет «SIG Sauer P220» у правій руці, націлений на її коліно. Правша, — зауважила вона. Вона не сумнівалась, що він спроможний поцілити у її колінну чашечку з цієї відстані. З огляду на цю рушницю, — міркувала вона, — він спроможний поцілити в неї, коли йому заманеться й з якої йому заманеться відстані. Він нагадував їй Бетмена, хіба що без накидки. А ще, як вона пригадувала, Бетмен ніколи зброєю не користувався. Утім, якби користувався, то, маючи смак та навички, він би, мабуть, обрав саме таку.

Якщо вона не здатна зняти з цього убивці протигаз, то байдуже, скільки на вулиці на нього чекає товаришів-солдатів. Він без проблем уколошкає її, щойно отримає бажане.

— Розбери пастки.

Дорогою до дверей вона удала, ніби в неї раптом запаморочилось у голові, намагаючись виграти якомога більше часу, щоб поміркувати. Хто б хотів зберегти їй життя? Чи він мисливець за головами? Чи він сподівається перепродати її відділу? Якщо вони замовили її, то вона впевнена, що вони попросили б лише її голову. Отже, шантажист-дроворуб — мисливець за головами? Я маю те, що тобі треба, але відпущу живою на волю, хіба що ви подвоїте винагороду. Меткий. Відділ, безперечно, заплатив би.

Нічого кращого за час, поки вона дісталася дверей, їй на думку не спало. Система була нескладною. Три фази для кожного входу. Перша — на вулиці в кущах, ліворуч від дверей у корівник, схована під товстим шаром бруду. Через щілину, де розчинялися двері, проходив лінійний тригер, приєднаний достатньо слабко, аби роз’єднатись за найменшого пошкодження. Третя була запобіжним заходом, розташувавшись під дерев’яними панелями біля дверей; дроти на ній були неізольовані й розташовувались на відстані двох з половиною сантиметрів. Струм був постійним, лише коли щонайменше два дроти було з’єднано. Вона розмірковувала, чи варто удати, що розмикання заплутаніше, ніж є насправді, але вирішила, що немає сенсу. Усе, що вона мала зробити, — кілька секунд оглянути пастку, щоб збагнути, як вона діє. Закрутивши кінці на третій пастці, вона відступилась.

— Її… вимкнено, — вона заговорила так, щоб голос надламався посеред речення. Сподівалася, він купиться на те, що відбив у неї охоту пручатись.

— Зробиш ласку? — запропонував він.

Вона, накульгуючи, підійшла до іншого боку дверей і потягнула на себе, пильно вдивляючись у те місце, де, на її думку, мали б бути голови його поплічників. Але там не було нічого, окрім фермерської оселі вдалині. І вона, опустивши очі, заклякла.

— Що це таке? — спитала.

Власне, вона не його питала, це тільки шок проступив крізь її показний спокій.

— Це, — відповів він тоном, який можна було б назвати образливо-самовпевненим, — сто двадцять фунтів м’язів, лап і зубів.

Певно, він зробив якийсь знак — вона не помітила, адже її погляд прикипів до «групи підтримки», бо тварина кинулась до нього. Звір скидався на німецьку вівчарку, дуже велику, але масть у нього була не така, яка асоціювалась із німецькими вівчарками. Цей був чисто чорний. Невже це вовк?

— Ейнштейне, — мовив він до тварини.

Той нашорошено підвів очі. Показавши на неї, він, мабуть, скомандував йому: «Пильнуй!».

Пес-вовк кинувся на неї, настовбурчивши шерсть. Вона задкувала, аж поки не уперлася спиною у двері в корівник, здійнявши руки вгору. Пес став напоготові, вишкіривши довгі гострі білі ікла, його морда була за десяток сантиметрів від її черева. Глибоко в його горлянці здіймалося низьке, хрипке гарчання.

Налякай — так команда лунала б більш слушно.

Вона розмірковувала, чи не встромити у шкуру собаці один із шипів, що в неї є, але сумнівалась, що вони достатньо довгі, аби дістати до шкури крізь товсте хутро. Зовсім не скидалось, щоб створіння просто сіло біля неї й дало себе попестити.

Наслідувач Бетмена трохи розслабився, принаймні їй так здалося. Важко було збагнути, що коїться з його м’язами під бронею.

— Гаразд, тепер, коли крига у нас скресла, поговорімо.

Вона чекала.

— Де Деніел Біч?

Вона відчула, як обличчя набуває приголомшеного виразу, попри те що вона силкувалась його придушити. Усі її теорії, закружлявшись, перевернулись догори дригом.

— Відповідай!

Вона гадки не мала, що казати. Чи відділ прагнув, щоб Деніел помер перше, ніж вона? Щоб бути упевненими, що всі кінці надійно сховані під водою? Вона згадала про Деніела, безтямного й незахищеного посеред намету — не надто надійна схованка, — і відчула, як підступила нудота.

Бетмен люто наблизився до неї. Пес зреагував, відійшов убік, пропускаючи чоловіка, і гарчав ще голосніше. Чоловік грубо тицьнув стволом німецького пістолета їй під підборіддя так, що вона головою стукнулась об двері корівника.

— Якщо