Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

— Жорстокiсть Бога доводить, що його просто не iсну-єє-є, — протягнула нарештi Лариса, що весь час тримала руку на матнi Душечки i вперто жмакала те, що витиснули кiльканадцять рокiв тому iншi.

— Дуже вiрно. Проте iснує падлюча iлюзiя, що таки якась капость дiє нашими мiзками, влазить у нашi бажання i сни, рухає отi хмари, оцi красивi ноги, вибризкує сiм’я з дiтородних органiв, а водночас нам це забороняє, — випалив, майже задихаючись, Миколай; оркестр якраз виливав пекучу лаву мексиканської музики, пари, що стояли передом, вивiшуючи свої обличчя, як табло, повернулися задами, в промiжнiсть яких повлазили труси, а на спинах розповзалися контури поту з бiлим кордоном солi. Офiцiантка вже збиралася йти, коли перехопила погляд Миколая, зупинилася, уважно скинувши команду поглядом. Гоша завовтузився в крiслi, чмихнув, завищавши:

— Гери хочу… Хочу героїнчика… Одну, всього лише одну, всього лише одну, — протягнув останнi слова нарозспiв.

Iлона сповзла повiльно на колiна, шаснула пiд столиком, вiдпихаючи однiєю рукою ноги, iншу виставляючи, як у пошуцi чогось, подiбно слiпiй, нарештi ухопила за матню Гошу, стискаючи та розтискаючи кулачок, доки вiн не писнув, трохи навiть сповз на подушечках, i коли його статевий орган вирiс до пристойного розмiру, з великою жадобою запхнула собi в рота. Гоша попискував, винувато поглядаючи на навколишнiх, потiм утупив професiйно погляд догори, дригнув нiжками, пролепетавши:

— Довга у нас дорога вийде до храму…

— Ц-с-с-с, — сказали всi.

Надворi ворожило бабине лiто, стояла ультрамаринова нiч, розвiшуючи в лiхтарних пародiях на свiтло кетяги мушви, дрiбної i кусючої; авто котилося повiльно, щоб якраз встигнути до вечерні. Iлона пестила голову Гошi, що дитиною муркав у неї на колiнах, але скорiш за все уявляла, як рiвчаком спини дiвчини у срiблястому бiкiнi збiгає пiт. Лариса зацiпенiло зирила поверх голiв.

— Тодi чому вiн жорстокий? Бог чому такий несправедливий? — видихнула вона воднораз, звертаючись бiльше до чогось невидимого, анiж до всезнаючого Миколая.

— Те, чого не iснує, як i вiчне кохання, завжди жорстоке. Як ото зараз Гоша та Iлона вiдшукали свого Бога. Бог — це батько, тому вiн нiколи не причинить зла… А то є зло, забирати у людини задоволення, тобто те, для чого вона все життя iснує… — Миколай запалив сигару. — Але таїнство возвеличує людину, надає їй бiльше смiливостi, анiж вона має вiд природи. Я не сперечався, iснують якiсь духи, але вони не в силi рухати континенти, мiста, народи… Для чого людям такий Бог, що, знаючи про своє розп’яття, буде обрiкати на загибель тисячi невинних завошивлених баранiв… Це зовсiм нi до чого.

По цих словах авто пiдкотило до Лаври, м’яко гойднувшись, гальмонуло, i Андрюха Лямур закурив цигарку, сподiваючись, що нарештi цей гармидер утихне. Миколай вийшов перший, його широко розкидане волосся нагадувало гриву або волосся бiблійного пророка; вiн елегантно вивiв пiд руку офiцiантку в срiбному бiкiнi. Вони одне за одним вискакували з авто, горлаючи та матюкаючись на всю вулицю, прикладаючись до велетенської пляшки вiскi — тодi рiдкiсного пiйла. Тримаючи за руку Гошу, як дитину, йшла Iлона, а Лариса дрiботiла назирцi, як заблудла чи пристала не до своєї сiм’ї такса. Вони пройшли облузану браму з вивiтрiлим розписом, печальними та однаковими ликами православних святих. Гоша тричi поклав хреста, шморгонув нiздрею кокаїну, простягнув слоїчка Iлонi, але та потягла його в темiнь, на лавку, а гурт поповз за ними, вже притихлий, наче вгодований мармеладом рiй мух в очiкуваннi, коли перестануть працювати хазяйськi мухобiйки. Iлона пiдняла червону сукню i розставила ноги.

Гоша стягнув з неї мiнiатюрнi трусики, понюхав, жбурнув на кущi й ткнувся обличчям їй мiж ноги. Бiльше нiчого не було видно: лiхтар освiтлював тiльки верхню половину, її обличчя, наче з цiльного шматка мармуру, охоплене золотим вогнем таємницi, з тiнями на вилицях та щоках вiд велетенських вiй холодно i безпристрасно задиралося догори, i чiтко окреслене пiдборiддя лише виказувало напругу, що струшувала тiло. Гоша знав свою роботу. Вже через мить маска безпеки сповзла з її обличчя. Уста напiввiдкрилися, крапельки поту набiгли на чоло, — нарештi публiка побачила яблука грудей, що виглядали з чорного бюстгальтера, як вони безпомiчно тремтять, вириваючись на волю; волосся впало на обличчя, рот вiдкрився, червоний гостренький язичок бiгав пiднебiнням, губами, руки ухопили за голову Гошу, сiпнулися круглi колiна напiвзадертих у немислимiй напрузi нiг, i нарештi уста скрутились у букву о, i вона закричала, а Гоша вiдпав назад, фуркаючи, як кiмнатний пудель. Iлона покуйовдила його рiденьку чуприну.

— I я хочу-у-у-у, — пропищала Лариса, але Миколай, обтираючи пiт, дивлячись на дзвiницю, патетично проголосив:

— Ми, напевне, пропустили вечерню… Ходiм… Ходiм у сонмище святинi!

I вони вiдповiдно до встановленого порядку, по ранжиру, як вiд самого початку подорожi, шеренгою, перегукуючись, рушили до храму, що нагадував iздалеку середньовiчну фортецю.

— Як тут здорово… Як все збуджує, — нарештi пiсля кiлькагодинного мовчання заговорила Наташа, виваливши лiву сiдницю, i вони лише зараз помiтили її витончене обличчя мадонни з розмазаною помадою, що пробiгла кров’яним струмком по пiдборiддю; великi синi очi з тугою втоми, взагалi вiд життя, а не вiд цiєї вечiрки, вiд гульби; вона стояла i вдавала збуджену, хоча, можливо, було i так. Професiя вибирає людину. Хлiб завжди гiркий. Миколай реготнув, зиркнув на Iлону знудженим поглядом, i в його очах ледве-ледве забiгали хтивi хитрi iскри: надпив з горла, смачно сплюнув, патетично пiднявши пляшку, задоволено гикнув i розпочав викладати сентенцiї, в яких нiхто з присутнiх нiчого не тямив.

— О, рай для грiховникiв, тут нiкому немає мiсця, навiть сивобородому Саваофу, — лишень ми, тiльки ми. Бiльше нiкого. Ми однi в цьому свiтi. Ми, як новоприбулi, що прийшли в цей свiт благодатної святинi, де пiднiмається дух над плоттю, щоб возз’єднатися, виродивши потворну маску кохання. Ми заперечуєм, що Бог то є любов. Яка то може бути любов, коли вiн її