Осина фабрика - Іен Бенкс

здавалося, що на кожен крок мої кишки відповідали ще більшою кількістю спазмів. Я з жахом уявляв собі, що моє тіло складається з двох майже однакових за розміром частин, в одній з яких містилась сеча, а в іншій — неперетравлене пиво, віскі, чіпси, смажений арахіс, слина, шмарклі, жовч, один-два шматки риби й картопля. Якась хвора частина мого мозку раптом подумала про яєчню, обкладену скрученими шматочками бекону з озерцями жиру на масній тарілці, обідок якої було всіяно згустками топленого сала. Я ледь стримав жахливий напад нудоти. Спробував подумати про щось приємне; та оскільки на думку нічого не спадало, вирішив зосередитись на тому, що відбувалося довкола. Ми вийшли з «Армз» і рухалися тротуаром повз банк; з одного боку від мене був Джеймі, з другого — дівчина. Ніч видалася хмарною й прохолодною, у ліхтарях світилися натрієві лампи. Запахи пабу лишилися позаду, і тепер я дихав свіжим повітрям. Я усвідомлював, що дещо заточуюсь, раз по раз наштовхуючись то на Джеймі, то на дівчину, але нічим не міг цьому зарадити; я почувався, наче один із тих древніх динозаврів, які мали, по суті, окремий мозок, щоб контролювати рухи задніх ніг. У мене ж, схоже, було по окремому мозку на кожну кінцівку, однак усі вони розірвали між собою будь-які дипломатичні відносини. Хитаючись і перечіпляючись, я докладав усіх зусиль, щоб просуватися вперед, поклавшись на своє щастя й двох людей, котрі були зі мною. Хоча, чесно кажучи, жодному з них я особливо не довіряв: Джеймі був занадто маленький, щоб утримати мене, якщо я справді почну падати, а дівчина — це дівчина. Імовірно, вона заслабка; а навіть якщо це не так, то, вочевидь, просто подивиться, як я розіб’ю собі череп об бруківку, адже жінкам подобається бачити чоловіків безпорадними.

— Ви двоє завжди так? — запитала діваха.

— Як так? — уточнив Джеймі, хоча, як на мене, задля профілактики йому не завадило б проказати це більш обуреним тоном.

— Коли ти в нього на плечах.

— О, ні. Просто так я міг краще бачити музикантів.

— Слава Богу. Я вже подумала, що ви й по нужді так ходите.

— Аякже. Завалюємось до кабінки, а далі все просто: Френк — в унітаз, а я — у бачок.

— Приколюєшся?!

— Ага, — відказав спотвореним усмішкою голосом Джеймі.

Слухаючи всі ці дурниці, я намагався йти якомога рівніше. Мене дещо дратувало те, що Джеймі говорив про моє справляння нужди, нехай навіть і жартома; йому ж бо добре відомо, наскільки це мене зачіпає. Раз чи двічі він заради сміху підбивав мене взяти участь у доволі непересічному спортивному змаганні, яке влаштовують у чоловічому туалеті «Колдгейм армз» (або й у будь-якому іншому місці); його суть полягає в тому, щоб ганяти струменем сечі сигаретні недопалки в пісуарі.

Мушу визнати, я був свідком того, як у цій забаві брав участь Джеймі, і це справило на мене неабияке враження. У «Колдгейм армз» для цього змагання ідеальні умови, оскільки там стоїть довжелезний пісуар-жолоб; він простягається вздовж однієї стіни, доходить до половини іншої й має лише один стічний отвір. За словами Джеймі, мета гри — провести змоклий недопалок із будь-якої точки жолоба до неприкритого отвору, завдавши йому якомога сильніших пошкоджень en route[4]. Ти набираєш очки за кількість керамічних перегородок, через які вдасться перекинути бичок (а також додаткові бонуси, якщо влучиш недопалком в отвір або зможеш прогнати його від найдальшого кінця жолоба), за обсяг завданих пошкоджень (виявляється, розмочити крихітний чорний конус обвугленого кінчика вкрай важко), а також за кількість знищених у такий спосіб недопалків протягом усього вечора.

У цю гру можна грати й у більш обмеженому форматі, послуговуючись невеличкими настінними пісуарами, які сьогодні зустрічаються в туалетах набагато частіше, проте Джеймі ніколи цього не робив, оскільки був настільки низьким на зріст, що, аби потрапити в один із таких, йому потрібно було відійти на метр від пісуара й цілити в нього по дуговій траєкторії.

Хай там як, але схоже, що це робить довгий процес справляння нужди набагато цікавішим, але не для мене, — це жорстоко, однак така вже моя доля.

— Він тобі братан чи як?

— Нє-а. Друг.

— І часто він так?

— Ага. Щосуботи.

Це, звісно, жахлива брехня. Я рідко напиваюся до такого стану, коли не можу говорити або рівно пересуватись. І я б сказав про це Джеймі, якби міг вимовити бодай слово й не був змушений зосереджувати всю свою увагу на переставлянні ніг. Здавалося, що нарешті нудота відступила, проте та ж сама безвідповідальна й деструктивна частина мого мозку — імовірно, лише кілька нейронів, але, гадаю, такі знайдуться в кожному мозку (а достатньо ж навіть щонайменшого хуліганського елемента, щоб і решта середовища зажила собі дурної слави), — не припиняла згадувати про холодну тарілку з яєчнею та беконом, і щоразу, як це траплялося, я ледь стримувався, щоб не зблювати. Зусиллям волі я ви´кликав у своїй уяві холодний подих вітру на вершинах пагорбів або гру тіней на воді над хвилястим піщаним дном — речі, які завжди вважав уособленням чистоти й свіжості та які допомагали відволікти мозок від роздумів про вміст мого шлунка.

Проте тепер мені закортіло сцяти ще більше, ніж раніше. Джеймі й дівка були від мене на відстані кількох дюймів — вони тримали мене під руки, і я почасти наштовхувався то на нього, то на неї, — однак я вже був настільки п’яний (останні дві швидко випиті пінти, а на додачу ще й віскі, нарешті розчинилися в моїй розігнаній кровоносній системі), що з таким само успіхом міг намагатися докричатися до них з іншої планети. Вони йшли по обидва боки від мене й мололи несусвітню дурню з таким виглядом, нібито це були надзвичайно важливі речі, а я, маючи більше мізків, ніж у них обох разом узятих, і володіючи вкрай життєво важливою інформацією, не здатен був мовити й слова.

Тут мав бути якийсь вихід. Я потрусив головою, намагаючись протверезіти, і зробив іще кілька глибоких вдихів. Вирівняв ходу. Зосередив усю свою увагу на словах і тому, як вони вимовляються. Поворухнув язиком і прочистив горло. Я мусив узяти себе в руки. Мусив налагодити спілкування. Доки ми переходили дорогу, я роззирнувся довкола; помітив низько прибиту до стіни табличку «Юніон-стрит». Поглянувши спершу на Джеймі, а тоді — на дівчину, я відкашлявся й досить чітко мовив таке:

— Не