Осина фабрика - Іен Бенкс

Коли я вбив свого брата Пола, йому було п’ять років. Мені на той час було вісім. Минуло два роки після того, як я звів рахунки з Блайтом за допомогою гадюки, перш ніж мені трапилася нагода позбутися Пола. Не те щоб я відчував до нього якусь особисту неприязнь; просто я розумів, що лишати його живим — не варіант. Я знав, що, доки він не помре, мені ніколи не звільнитися від спогадів про пса (Ерік, бідолашний добрий і розумний Ерік, якому, втім, нічогісінько не було відомо, вважав, що вони й досі мене мучать, а я просто не міг зізнатися йому, чому був цілком упевнений, що все вже минуло).

Одного ясного й спокійного осіннього дня, після того як уночі лютий шторм позривав з даху будинку шифер, викорчував дерево біля старої овечої кошари й навіть висмикнув один із тросів підвісного пішохідного мосту, ми з Полом рушили прогулятись піщаним берегом на північ острова. Тато попросив Еріка допомогти йому прибрати й полагодити дах, і я забрав Пола з собою, щоб не плутатися в них під ногами.

Ми з Полом завжди ладнали. Можливо, оскільки я ще змалечку розумів, що надовго він у цьому світі не затримається, то намагався зробити його перебування тут якомога приємнішим і тому ставився до Пола набагато краще, ніж решта хлопчаків ставляться до своїх молодших братів.

Діставшись до річки на краю острова, ми побачили, що шторм приніс із собою багато змін; дельта значно розрослась, у піску з’явилося безліч потічків; бурхливі коричневі води текли великими канавами й підмивали береги, від яких відвалювалися шматки ґрунту й відносилися невпинними потоками геть. Аби перебратися на другий берег, нам довелося дійти аж до позначки найнижчого рівня води. Ми рушили далі; я тримав Пола за руку без жодного злого умислу в душі. Пол щось наспівував собі під ніс і ставив мені всілякі дитячі запитання на кшталт того, чому шторм не забрав із собою всіх птахів і чому море не переповнюється, коли вода в річці біжить так швидко?

Доки ми тихенько простували піщаним берегом, спиняючись, щоб поглянути на всілякі викинуті морем цікавинки, пляж перед нами поступово зникав. Там, де раніше пісок нерозривною золотою лінією простягався до самого горизонту, тепер починало виднітися дедалі більше скель, і згодом за дюнами попереду нас з’явився всуціль кам’яний берег. Протягом ночі шторм змив увесь пісок за річкою аж до тих місць, яким я ще не дав назви або яких навіть ніколи не бачив. Це мене вразило й спершу трохи злякало, оскільки я не очікував настільки значних змін і переймався, що колись таке може статися й з рештою острова. Я пам’ятав, як батько розповідав мені, що такі речі вже траплялися раніше, але впродовж кількох тижнів або місяців пісок неодмінно повертався знову.

Полу неабияк подобалося бігати, перестрибувати з валуна на валун і жбурляти камінці в ставки, що утворилися між скелями. Відливні ставки він бачив уперше. Усе ще наштовхуючись на цікаве морське сміття, ми рушили спустошеним берегом далі й урешті-решт дісталися іржавих решток — поглянувши на них здалеку, я спершу подумав, що то цистерна для води або напівзарите в пісок каное. Ця річ стирчала під гострим кутом із піску й здіймалася приблизно на півтора метра над землею. Доки я її роздивлявся, Пол намагався ловити в ставку рибу.

Здивовано торкнувшись поверхні конусоподібного циліндра, я відчув у ньому не зрозумілі мені спокій і силу. Відступивши, поглянув на нього ще раз. Чітко усвідомивши форму цієї речі, я зміг уявити собі, наскільки велика її частина була похована під піском. Це виявилася бомба, що застрягла хвостом донизу.

Я обережно наблизився до неї знову й, заспокійливо шикаючи, ніжно її погладив. Іржава, червоно-чорна, її округлі форми вже почали підгнивати, від неї тхнуло сирістю; її корпус залишав на піску тінь. Пройшовши вздовж тіні через пісок і скелі, я наштовхнувся на маленького Пола, який радісно хлюпався в ставку, розплескуючи воду величезним шматком дошки завбільшки ледь не з нього самого. Я усміхнувся й покликав його до себе.

— Бачиш? — проказав я.

Це було риторичне запитання. Пол кивнув, не зводячи з бомби широко розплющених очей.

— Це дзвін, — сказав я йому. — Такий, як ті, що висять у міській церкві. Ми чуємо їхнє бемкання щонеділі. Зрозумів?

— Так. Одлазу після сніданку. Так, Фленку?

— Що?

— Бом-бом в неділю одлазу після сніданку, Фленку.

Пол легенько ляснув мене по коліну своєю опецькуватою долонею.

Я кивнув.

— Так, правильно. Дзвони бемкають. Це — здоровенні порожні металеві штуки, усередині яких живе бом-бом, і вони бемкають щонеділі після сніданку. Саме так.

— Сніданок? — суворо насупивши маленькі брови, поглянув на мене Пол.

Я терпляче похитав головою.

— Ні. Дзвін.

— «Д» — «Дзвін», — тихо проказав Пол, киваючи сам собі, позираючи на іржавий корпус і вочевидь пригадуючи старий підручник.

Він був кмітливим малюком; батько збирався відправити його в належний час до школи й уже заздалегідь почав навчати абетки.

— Правильно. Очевидно, цей старий дзвін упав з корабля або ж його прибило сюди під час повені. І я знаю, що ми зробимо; я піднімуся на дюни, а ти вдариш по ньому своєю дошкою. Побачимо, чи я почую дзвін. То як? Зможеш? Але зважай, що він може бемкнути дуже гучно, — ти можеш злякатись.

Я нахилився, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні. Пол рішуче покрутив головою й притиснувся своїм носом до мого.

— Ні! Я не злякаюсь! — крикнув він. — Я…

Він ледь не проскочив повз мене й не зацідив по бомбі дошкою — уже навіть замахнувся, здійнявши її над головою, але я встиг дотягнутися й ухопити його за зап’ясток.

— Не зараз, — мовив я. — Почекай, доки я відійду подалі. Це — старий дзвін, і, можливо, у нього зосталося сил бемкнути лишень один останній раз. Ти ж не хочеш витратити його намарне, правда ж?

Пол заходився викручуватися, і з виразу його обличчя було зрозуміло, що він готовий витратити намарне що завгодно, тільки б йому дозволили вгатити дошкою по дзвону.

— Добле, — погодився він і припинив пручатися.

Я відпустив його.

— Але мозна я вдалю його з усієї сили?

— Бий що є