Осина фабрика - Іен Бенкс
Я вирішив, що спробую вбити Есмеральду, ще навіть до того, як вона з батьками приїхала до нас на відпочинок. Ерік вирушив з однокласниками в морський круїз, тож я отримав можливість лишитися з нею наодинці. Було ризиковано вдаватися до цього лишень через рік після смерті Пола, однак я мусив щось зробити, аби відновити рівновагу. Я відчував це нутром, відчував самими кістками; я мусив. Це відчуття нагадувало нестерпне свербіння, немовби я йшов тротуаром у Портенілі й випадково човгнув однією п’ятою по бруківці. У такому випадку, щоб знову відчути себе добре, я мусив човгнути й іншою — і бажано з майже однаковою силою. Так само, коли я зачіплявся одним плечем об стіну або стовп ліхтаря, то мусив негайно ж зачепитися й іншим чи принаймні почухати його рукою. У низці схожих випадків я намагався підтримувати рівновагу, хоча й гадки не мав чому. Просто так було треба; і саме тому я мусив укоротити віку якій-небудь жінці, гойднути терези в інший бік.
Того року я захопився спорудженням повітряних зміїв. Гадаю, то був 1973-й. Я використовував багато матеріалів: очерет, нагелі, металеві вішаки для одягу, алюмінієві дуги для наметів, папір, поліетиленову плівку, пакети для сміття, простирадла, мотузки, нейлонові канати, шпагат, усілякі ремінці, пряжки, шнурки, канцелярські резинки, шматки дроту, шпильки, шурупи, цвяхи, а також деталі розчленованих моделей яхт та інших іграшок. Я зробив ручну лебідку з подвійною ручкою, храповиком і барабаном, на який можна було намотати півкілометра шпагату; я будував різні хвости для тих зміїв, які їх потребували, і власне самих зміїв — десятки як великих, так і маленьких, і навіть кілька керованих. Я зберігав їх у сараї, але врешті-решт, коли моя колекція занадто розрослась, мені довелося виставити велосипеди надвір під брезент.
Того літа я часто запускав зміїв разом з Есмеральдою. Я дозволяв їй бавитися з маленьким змієм на одній мотузці, доки сам розважався з керованим. Я змушував його пролітати над і під її літавцем або ж, стоячи на вершечку дюни, вводив свого змія в піке, зрізав усі високі піщані вежі, попередньо зведені під дюною, а тоді примушував його знову набрати висоту й спостерігав, як за ним у повітрі тягнеться піщаний слід із решток зруйнованих веж. І хоча мені довелося витратити на це чимало часу й пережити кілька катастроф, одного разу я зруйнував за допомогою повітряного змія дамбу. Я примушував його раз у раз зачіпляти одним кутом вершечок загати, поступово пробиваючи в її стіні тріщину, крізь яку змогла просочитися вода, миттю заваливши дамбу й затопивши розташоване нижче за течією піщане селище.
Одного дня я стояв на вершечку дюни й боровся з потоками вітру, які жбурляли змія в повітрі, — перехоплював, перетягував, підлаштовував, регулював і перекручував мотузку, допоки якоїсь миті шпагат не обгорнув шию Есмеральди, мов зашморг; і в мене одразу ж виникла ідея. Повітряний змій.
Не сходячи з місця й удаючи, ніби мене не цікавить нічого, окрім безперервного прораховування траєкторії змія, я все спокійно обдумав і переконався, що моє рішення цілком обґрунтоване. Доки я над ним міркував, воно остаточно сформувалось, розвинулось і врешті-решт перетворилось на таку собі Немезіду, що мала з’явитися в цьому світі й покарати мою двоюрідну сестру. Пригадую, як я тоді усміхнувся й змусив свого змія швидко пронестися над водоростями й морем, над піском і бурхливим припливом, прискоритися, а затим стрімко набрати висоту, ледь-ледь не зачепивши дівчинку, що сиділа на вершечку дюни й судомно смикала рукою мотузку, яка поєднувала її з небом. Есмеральда озирнулася, посміхнулася й радісно вискнула, мружачись у світлі літнього сонця. Я також засміявся у відповідь, контролюючи те, що шугало в небі, незгірш за те, що крутилося в моїй голові.
Я збудував великого змія.
Він виявився настільки здоровенним, що навіть не вліз у сарай. Я сконструював його зі старих алюмінієвих дуг для наметів; якісь із них я колись давно відшукав на горищі, решту знайшов на міському звалищі. Спершу я напнув на них чорні пакети для сміття, але згодом замінив їх наметовим поліестером, також знайденим на горищі.
Замість мотузки я використав товсту нейлонову рибальську волосінь оранжевого кольору, намотану на новий спеціально зміцнений барабан, що кріпився ременями до грудей. Хвіст змія складався зі скручених сторінок журналу «Ґанз енд Аммо», який я в той час регулярно виписував. На крилі я намалював червоною фарбою голову собаки, оскільки тоді ще не знав, що я аж ніякий не Пес. Колись давно батько запевнив мене, що я народився під сузір’ям Великого Пса, бо ж у мить моєї появи на світ над нами сяяв Сіріус. У будь-якому разі, то був лише символ.
Якось я прокинувся рано-вранці, щойно зійшло сонце. Решта ще спали. Я пішов до сараю, виніс повітряного змія, приволік його на дюни, зібрав докупи, забив у землю кілок від намету, прив’язав до нього нейлонову волосінь і якийсь час поганяв цього здорованя на короткому повідку. Хоча вітер був доволі слабкий, я весь спітнів, намагаючись приборкати своє творіння, і, навіть попри товсті зварочні рукавиці, мені запекли руки. Вирішивши, що на цього змія можна покластись, я відніс його до сараю.
По обіді вітер посилився, хоча так само дув у бік Північного моря, тож ми з Есмеральдою, як і зазвичай, вирушили на прогулянку, затримавшись біля сараю, щоб прихопити з собою розібраного змія. Есмеральда допомагала мені нести його через дюни, слухняно притискаючи до своїх пласких грудей волосінь і лебідку та бавлячись із храповиком барабана, доки ми не дісталися місцини, яку точно
