Осина фабрика - Іен Бенкс

знаю, чи ви двоє коли-небудь поділяли, а хоча, хтозна, якщо вже зайшла про це мова, можливо, й досі поділяєте, принаймні між собою — бо ж у будь-якому разі не зі мною, — помилкове судження, згідно з яким, так уже склалося, я колись трактував слова, викарбувані на отій табличці, проте хай там як, а я й справді вважав, що слово «юніон» у вищезгаданій назві стосувалося трейд-юніонізму, а отже, об’єднань робітників, і тоді мене вразило рішення батьків міста дати цій вулиці таку соціалістичну назву; я навіть подумав, що не все ще втрачено стосовно перспектив імовірного примирення чи принаймні перемир’я в класовій війні, якщо визнання значущості профспілок може бути зафіксоване в назві настільки важливої й гідної шанування транспортної артерії, але, мушу визнати, я позбувся цієї, на превеликий жаль, надто оптимістичної омани, коли мій батько — а Господь уберіг його від почуття гумору — поінформував мене, що насправді місцеві можновладці спільно з меріями сотень інших міст по всій території доти незалежного королівства в такий спосіб урочисто увічнили на той час нещодавно укладену унію між парламентами Англії та Шотландії, безсумнівно, з метою отримання вигоди, пропонованої цією ранньою формою схеми злиття й поглинання.

Дівчина зиркнула на Джеймі:

— Він щось бовкнув?

— Мабуть, просто горло прочищав, — відказав Джеймі.

— Та наче щось про банани молов.

— Банани? — недовірливо перепитав Джеймі, поглянувши на неї.

— Ага, — сказала вона, подивившись на мене й похитавши головою. — Саме так.

Ну от тобі й спілкування, подумав я. Очевидно, обоє настільки п’яні, що навіть не розуміють правильної англійської мови. Я важко зітхнув, поглянувши по черзі на них обох, доки ми повільно просувались центральною вулицею, минаючи «Вулворт» і світлофори. Дивлячись прямо перед собою, я намагався придумати, що ж мені, у біса, робити. Вони допомогли мені перейти наступну вулицю, але, переступаючи через бордюр, я ледь не впав. Умить я надзвичайно добре усвідомив вразливість свого носа й передніх зубів, а також те, що могло трапитися, якщо вони увійдуть у контакт із гранітом портенільських тротуарів на будь-якій швидкості, що перевищуватиме кількадесят сантиметрів за секунду.

— А якось ми з друганом гасали в лісовому заповіднику на горбах і розганялися на всіх тих гірках, як на шосе, — аж під п’ятдесят.

— Та ну нафіг!

Боже ж ти мій, вони й досі говорять про мотоцикли!

— І куди ми його зараз тягнемо?

— До моєї мамки. Як вона ще не спить, то зробить нам чаю.

— До твоєї маман?

— Ага.

— Ох…

Мене наче громом прибило. Рішення було таким очевидним, що я навіть уявити собі не міг, як так сталося, що я не додумався до цього раніше. Я зрозумів, що можливості чекати вже не було й сенсу зволікати також, — якщо я нічого не зроблю, то за мить вибухну, — тож, пригнувши голову, вирвався з рук Джеймі й дівчини та помчав вулицею. Я втечу; зроблю, як Ерік, і відтак знайду собі десь гарне й тихе місце, щоб нарешті нормально висцятися.

— Френку!

— Йобаний стид! Що йому ще в голову стукнуло?

Тротуар досі був у мене під ногами, які рухалися більш-менш так, як треба. Я чув голоси Джеймі й дівки — вони бігли за мною й кричали, але я вже проминув вуличне кафе та пам’ятник полеглим на війні й поступово набирав швидкість. Розтягнутий сечовий міхур не надто мені в цьому допомагав, утім заважав набагато менше, ніж я сподівався.

— Френку! Повернись! Френку, годі вже! Що сталося? Френку, псих ти нещасний! Ти ж собі шию зламаєш!

— А нехай собі! Він же здурів!

— Ні! Він — мій друг! Френку!

Я завернув за ріг на Банк-стрит, ледь оминув два ліхтарі, різко взяв ліворуч на Адам-Сміт-стрит і вискочив до автомайстерні «Макґарвіз». Перед нею пригальмував і забіг за бензоколонку, хапаючи ротом повітря, відригуючи й відчуваючи, як у скронях стукає кров. Я скинув штани й розкарячився, притулившись до «п’ятизіркової» колонки та важко віддихуючись, доки шорстким, мов деревна кора, бетоном заправки розтікалося озерце паруючої сечі.

Почулися кроки, і праворуч від мене з’явилася тінь. Я озирнувся й побачив Джеймі.

— Ху-х, ху-х, ху-х… — відхекувався він, схопившись однією рукою за сусідню колонку, нахилившись до землі й спершись іншою рукою об коліно; його груди важко здіймались. — Ось… ху-х… ось… ху-х… ось ти… ху-х… де. У-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф…

Він усівся на підвищення, на якому стояли бензоколонки, й утупився поглядом у темне скло контори. Я також сидів напочіпки, спершись спиною об колонку й чекаючи, доки з мене припинить крапати. Я завалився назад і важко опустився на бордюр; затим, похитуючись, підвівся й натягнув штани.

— Навіщо ти це зробив? — усе ще відхекуючись, спитав Джеймі.

Я відмахнувся, намагаючись застібнути ремінь. Мене знову починало нудити від міцного запаху прокуреного після пабу одягу.

— Виб… — я спробував сказати «вибач», але просто зблював.

Антисоціальна частина мого мозку раптом знову подумала про жирну яєчню з беконом — і мій шлунок випустив фонтан. Я зігнувся навпіл, блюючи й відчуваючи, як мої кишки скручуються вузлом; попри мою волю вони поводились, мов живі, — вочевидь, саме так почувається жінка, усередині якої штовхається дитина. Від струменя блювоти дерло в горлі. Якби не Джеймі, я б уже впав. Уклякнувши на місці, мов напіврозкритий складаний ніж, я гучно забризкував заправку. Аби я не зарився носом у бетон, однією рукою Джеймі схопив мене за пояс, а другою підтримував за лоба й щось бурмотів. Нудота не минала, з’явився сильний біль у шлунку; очі сповнилися слізьми, з носа текло, й мені здавалося, що моя голова готова луснути, мов перестиглий помідор. У перервах між спазмами я намагався дихати, випльовуючи згустки блювоти, кашляючи й ригаючи водночас. Я чув, що видаю такі ж страшні звуки, як оскаженілий Ерік по телефону, і сподівався, що ніхто не проходитиме поблизу й не побачить мене в такому негідному й безпорадному стані. Я припинив блювати, відчув себе краще, почав знову, і мені стало в десять разів гірше, ніж було раніше. З допомогою Джеймі я пересунувся вбік і став рачки на відносно чистій ділянці бетону, де бензинові плями здавалися старими. Я закашлявся, кілька разів блювонув і впав Джеймі на руки, підтягнувши коліна до підборіддя, щоб притлумити біль у м’язах живота.

— Краще стало? — поцікавився Джеймі.

Я кивнув і нахилився вперед, сівши на обидві сідниці;