Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Я не ЗНАЮ чого! — викрикнув він, а Моллі Дарем застогнала. Вона не хотіла виблювати прямо тут. Кевін Делеван був наляканим. Моллі ж зараз найбільше хотілося піти додому й заповзти до ліжка, вкрившись із головою.

— Та нам вона просто необхідна, і час майже вичерпався, тату!

— Дайте-но мені одну з тих камер, — сказав містер Делеван, дістаючи тремтячими руками гаманець і не помічаючи, що Кевін уже помчав до експозиції.

— Візьміть, — мовила вона тремтячим голосом, зовсім не схожим на її власний. — Просто візьміть і йдіть.

Розділ 19

По інший бік площі Батя Меррілл, переконаний, що спокійно лагодить годинник із зозулею, невинний, як мале дитя, насправді завершував заправляти Кевінову камеру одним із фільмпаків. Клацнувши, він закрив її. Вона у відповідь коротенько чавкнула.

Клята зозуля цвіркає так, наче має задавнений ларингіт. Десь, гадаю, відійшла шестірня. Що ж, проти цього маю ліки.

— Я тебе полагоджу, — сказав Батя, піднявши камеру.

Він притис одне безтямне око до видошукача з тоненькою тріщиною, яка була настільки крихітною, що й не розгледиш. Камера була спрямована на передню частину крамниці, та це було не важливо. Куди її не наводь, вона все одно була націлена на певного чорного пса, який уже точно не був Божим творінням, у маленькому містечку, названому, за браком ліпшого слівця, Полароїдсвілем, так само не створеному Богом.

СПАЛАХ!

Кевінова камера видала коротеньке чавкотливе квиління, виштовхуючи новий знімок.

— Ось, — промовив задоволено Батя. — Може, вдасться не лише тебе розговорити, пташко. Я, власне, до того, що, може, й розворушу тебе до співів. Не обіцятиму, та вже докладу зусиль.

Батя ощирився в стриманій посмішці й знову натиснув кнопку.

СПАЛАХ!

Делевани саме перетнули половину площі, коли Джон побачив, як безгучний спалах білого світла осяяв вікна «Емпоріум Ґалоріум». Світло було безгучним, та вслід за ним, немов повторний поштовх землетрусу, долинув тихий, похмурий гуркіт, який, здавалося, долинав із крамниці старого… та лише тому, що ця крамниця була єдиним місцем, де він міг вирватися на волю. Насправді ж він наче линув із-під землі… чи, може, це лише так здавалося тому, що земля — це єдине місце, достатньо величезне, щоб умістити в собі власника того голосу?

— Біжи, тату! — закричав Кевін. — Він почав це робити!

Спалах повторився, осяюючи вікна, наче холодний удар блискавки. За ним знову йшло ледь розбірливе гарчання, відлуння звукового удару в аеротрубі, жахливе невимовне ревіння якоїсь звірини, якій перебили сон.

Містер Делеван, не в змозі себе спинити, заледве тямлячи, що він робить, розтулив рота, щоб сказати синові, що таке сліпуче й об’ємне світло просто не може йти від вбудованого спалаху камери «Полароїд», та Кевін уже кинувся бігти.

Джон і собі побіг, чітко розуміючи, що він збирався зробити: наздогнати сина, вхопити його за комір й відтягнути геть, поки не трапилося щось немислимо страшне, непіддатливе його розумінню.

Розділ 20

Другий знімок-полароїд, зроблений Батею, виштовхнув перший із щілини. Той, перевертаючись у повітрі, із глухим звуком упав на стіл. Проте здавалося, що цей звук був значно важчий від того, який міг видати квадратик обробленого хімікатами картону. Сонячний пес заповнив собою вже весь кадр. На передньому плані була його неймовірна голова, чорні прірви очей, повні зубиськ щелепи. Його череп, здавалося, видовжувався вперед, наче куля чи крапля води, швидкість собакоістоти, поєднана зі щораз коротшою відстанню між нею та об’єктивом, зробили зображення ще менш розбірливим. Тепер лише можна було розібрати верхівку паркану позаду потвори. Її масивні зігнуті плечі заступили решту кадру.

Знизу зображення, відбиваючи млисте світло, з’явилася краватка-боло з Кевінового дня народження, яка лежала поряд із камерою «Сан» у його шухляді.

— Майже дістав те, лярвин син, — сказав Батя високим знавіснілим голосом. Його очі були засліплені світлом. Він не бачив ані пса, ані камери. Він бачив лише безголосу зозулю, котра стала місією його життя. — Ти в мене, бляха, співатимеш! Я тебе змушу!

СПАЛАХ!

Третій знімок виштовхнув другий зі щілини, який упав надто швидко, радше як уламок каменю, аніж квадратик картону. Коли він ударився об стіл, то вгризся в старезний потріпаний нотатник. У повітрі розлетілися дрібні скалки з дерев’яної поверхні столу.

На цьому знімку голова пса була ще менш виразною. Тепер це було довге пасмо плоті, що надавало зображенню химерного, майже тривимірного вигляду.

На третьому знімку, що й досі стирчав зі щілини внизу камери, писок Сонячного пса знову чіткішав. Це було неймовірно, оскільки він стояв уже впритул до об’єктива, настільки близько, що це нагадувало морду якоїсь морської потвори.

— Трясця, досі щось не те, — сказав Батя.

Його палець знову натиснув кнопку спуску «Полароїда».

Розділ 21

Кевін, біжучи, підіймався східцями «Емпоріум Ґалоріум». Джон Делеван потягнувся до нього, але, захопивши лише повітря за дюйм від розтріпаного краю Кевінової сорочки, спіткнувся й упав на долоні. Вони зісковзнули з другої верхньої сходинки. Численні дрібні скалки пов’їдалися в його руки.

— Кевіне!

Кевін підвів погляд, на якусь мить світ майже потонув у одному з тих сліпучих білих спалахів. Цього разу ревіння було гучнішим. Це був звук скаженої тварини, яка от-от розламає ґрати власної клітки. Містер Делеван побачив Кевіна з опущеною головою, що рукою прикривав очі від сліпучого блиску. Він бачив, як тріщини блискавично розповзаються вікнами вітрини.

— Кевіне, стереж…

Шибка луснула назовні блискотливими бризками, тож містер Делеван прикрив голову. Скло з пронизливим звуком пролітало повз нього. Він відчував, як воно впинається в його волосся, обидві щоки були роздряпані. Та жодний уламок скла не уп’явся надто глибоко ані в чоловіка, ані в хлопця, оскільки майже всі відламки були дуже дрібними.

Почувся хрускотливий тріск. Підвівши погляд, Джон побачив, що Кевін зайшов у приміщення, саме так, як раніше він і пропонував хлопцеві. Кевін штовхнув тепер уже незасклені двері плечем, проломивши старі, трухляві дошки.

— КЕВІНЕ, ЩОБ ТЕБЕ! — заревів Джон. Він звівся, ледь не впавши, на одне коліно, тоді нахилився вперед і помчав за сином.

Батя подумав, що щось трапилося з дурнуватим годинником із зозулею. Щось недобре.

Він вибивав знову й знову. Це було погано, але це ще не все. Поки Батя тримав його, він важчав… і так само, здавалося, щомиті ставав нестерпно пекучішим.

Меррілл поглянув на нього, і зненацька йому закортіло на всю горлянку заревіти від жаху, та щелепи, здавалося, були міцно стягнуті мотузкою.

Він раптом усвідомив, що осліпнув, а також збагнув, що в його руках зовсім не годинник із зозулею.

Батя спробував розтиснути руки, що