Чотири після півночі - Стівен Кінг

Кевін повернув своє напружене обличчя до батька. У ту мить Джон Делеван був настільки вражений виразом Кевінового обличчя, як допіру Кевін його. Містер Делеван подумав: «Цікаво, чи багатьом батькам випадає нагода побачити, якими чоловіками стануть їхні сини? Він не завжди виглядатиме так, як це напружене, насуплене хлоп’я — дасть Бог, ні, — він виглядатиме інакше. Господи, який він буде вродливий!»

Джонові, як і Кевінові, у ту напружену мить навернулася думка, якої він ніколи не забуде і завжди згадуватиме.

— Що? — хрипко запитав Кевін. — Що, тату?

— Хочеш, ми виб’ємо їх? Я не заперечуватиму.

— Не зараз. Гадаю, нам і не доведеться. Думаю, його тут немає… та він близько.

Ти не можеш того знати. Не можеш навіть припускати.

Та саме так його син і думав, і Джон вірив, що Кевін має рацію. Між батьком і сином виник своєрідний зв’язок. «Своєрідний» зв’язок? Та будь серйознішим. Він чудово знав, що то був за зв’язок. То була та йобська камера, що висіла на стіні, і що довше це все тривало, то більше обертів набирала та машинерія, її зубці скреготали, а жахливі шестерні оберталися, проте це йому подобалося.

«Зламати камеру, зламати камеру», — подумав Джон Делеван і сказав:

— Ти певен, Кеве?

— Обійдімо ззаду. Спробуємо тамті двері.

— Там же ворота. Він би їх замкнув.

— Може, вдасться перелізти.

— Гаразд, — погодився містер Делеван. Він услід за сином зійшов східцями «Емпоріум Ґалоріум» і пірнув у провулок, розмірковуючи на ходу, чи не втратив, бува, глузду.

Ворота не були замкнені. У якусь мить Батя, певно, забув це зробити. І хоча містерові Делевану не була до вподоби ідея перелізти через огорожу, цілком імовірно відірвавши собі яйця, проте відімкнуті ворота подобалися йому ще менше. Хай там як, а вони з Кевіном увійшли крізь них до засміченого задвірку Баті, де, крім усього іншого, височіли кучугури осипаного осіннього листя.

Кевін прокладав собі шлях крізь купи всякого мотлоху, який Баті вже був не потрібний, але він полінувався кинути його до смітника. Містер Делеван ішов слідом. Вони дійшли до комірчини приблизно тоді, коли Меррілл виходив із задвірка місіс Алтеї Лінден на Молберрі-стрит, за квартал на захід од них. Він пройде Молберрі-стрит, поки не дістанеться офісу лісозаготівельної фірми «Вовча паща». Попри те що лісовози фірми вже роз’їжджали дорогами західного Мейну, а виття й ревіння бензопил лісорубів мало здійматися над щораз меншими лісами приблизно з шостої тридцяти, в офісі ніхто не з’явиться аж до дев’ятої, до якої було ще десь хвилин з п’ятнадцять. Позаду невеличкого задвірка лісозаготівельної фірми була висока дерев’яна огорожа. Ворота наразі замкнуті, та в Баті був ключ. Він відімкне ворота і зайде крізь них до власного задвірка.

Кевін попрямував до комірчини. Містер Делеван рушив за ним. Він розтулив було рота запитати, що, на біса, це все означає, але передумав. Він зрозумів це і без Кевінової допомоги. Недобре було допускати такі думки, неприродно, і він знав зі свого гіркого досвіду (у якому свою роль відіграв і Реджинальд Меріон «Батя» Меррілл, про що Джон Делеван нещодавно розповів синові), що чинити щось зопалу — це пряма стежка до неправильних рішень і необачних вчинків, та це вже було не важливо. Хоч він і не міркував такими категоріями, та було б справедливо зауважити, що містер Делеван щиро сподівався, коли все це скінчиться, на повторне зарахування до племені Розсудливих.

Спочатку йому здалося, що він дивиться на потрощені рештки камери «Полароїд». Та, певна річ, то лише його розум вимальовував таку картину. Те, що лежало довкола пенька, навіть і приблизно не було схоже на камеру «Полароїд» чи якусь іншу. Усі ті шестерні та коліщатка могли повипадати лише з годинника. Тоді він побачив мультяшну пташку і навіть зрозумів, що то був за годинник. Містер Делеван відкрив рота, щоб запитати Кевіна, чому, на Бога, Баті треба було виносити годинник із зозулею на задвірок, а тоді розкувалдити його. Він знову обміркував усе й вирішив, що, зрештою, про це можна й не питати. Джон Делеван і сам здогадався. Розгадка вказувала на якесь страшне божевілля Меррілла.

Годинник із зозулею треба було на щось повісити. І на чому ж його повісити? Ну так, певна річ, на гак.

Може, той, що стирчить із балки.

Наче тої балки, на якій висів Кевінів «Полароїд».

Тепер він заговорив, і його слова, здавалося, долинали з якоїсь далечіні:

— Що з ним, трясця, не так, Кевіне? Він що, з глузду з’їхав?

— Не з’їхав, — відповів Кевін, і його голос так само, здавалося, долинав із якоїсь далекої відстані, поки вони стояли довкруж пенька, роздивляючись потрощений дзиґар. — Гепнувся з нього. Камера штурхонула.

— Ми маємо її розбити, — сказав містер Делеван. Голос наче долинув до його вух після того, як прозвучали слова.

— Не зараз, — відповів Кевін. — Спершу треба піти до аптечного магазину. Там зараз на них спеціальні знижки.

— Там зараз спеціальні знижки на щ…

Кевін торкнувся до його руки. Джон Делеван поглянув на сина. Кевін підвів голову. Він виглядав наче олень, що зачув полум’я. У ту мить хлопець здавався не так вродливим, як майже божественним. Він був як юний поет перед смертю.

— Що? — наполегливо запитав містер Делеван.

— Ти щось чув? — настороженість заступив сумнів.

— Авто на вулиці, — сказав містер Делеван. «Наскільки я старший від свого сина?» — раптом замислився він. Двадцять п’ять років? Ісусе, може, вже час ставитися до нього як до дорослого?

Джон Делеван намагався мобілізувати свою мужність, і йому це але вдалося лише трохи. Мужність була йому так само невластива, як, наприклад, потріпане пальто.

— Ти певен, що то все, тату?

— Так. Кевіне, ти дуже стривожений. Опануй себе. Опануй себе, бо… — Бо що? Він напружено посміхнувся. — Бо ми як ті двійко полохливих кроликів.

Кевін на мить задумливо глянув на батька, наче пробуджуючись від глибокого сну, може навіть трансу, а тоді кивнув:

— Ходімо.

— Кевіне, чого? Що ти надумав? Може, він нагорі, просто не відповідає…

— Скажу, як будемо там, тату. Ходімо, — і ледь не виволік батька із засміченого задвірка у вузький провулок.

— Кевіне, ти вирішив вирвати мені руку? — запитав містер Делеван, коли вони дійшли до тротуару.

— Він був там, — сказав Кевін. — Ховався. Вичікував, поки ми підемо. Я відчув його.

— Він був… — містер Делеван затнувся, а тоді почав знову: — Що ж… скажімо, що був. Уявімо на мить, що таки був. Хіба ми не повинні повернутися