Чотири після півночі - Стівен Кінг
Моллі спробувала розкрити долоню і відпустити чотири доларові монети, нікель і п’ять пенні. Приголомшена, вона зрозуміла, що не може. Їй довелося розтискати пальці другою рукою. Батина решта посипалася на скляну поверхню каси, і вона змела її вбік, не бажаючи навіть до неї торкатися.
І Моллі більше ніколи не хотіла бачити Батю Меррілла.
Розділ 15
Порожній погляд не полишав Батю, коли він пішов із «Ла-Вердьєр». Не полишав, коли він перетинав вулицю з упаковками плівки в руці. Меррілл зів’яв, перетворившись на втілення тривожної настороженості, як тільки ступив у рівчак… і спинився, стоячи однією ногою на тротуарі, а другою посеред купи розчавлених недопалків і порожніх пачок із-під чипсів. Це був інший Батя, якого Моллі також не впізнала б, хоча були й такі, що, випивши через старого гірку чашу, впізнали б його погляд одразу. То був не Меррілл-ласолюб і не Меррілл-робот, а Меррілл-лютий звір. Тепер він постав у всій красі, що рідко міг дозволити собі на людях. Вивертати своє справжнє нутро на людях не було, на думку Баті, гарною ідеєю. Попри те, цього ранку він був як сам не свій, а на вулиці й так не було нікого, щоб його побачити. Та якби хтось і був, та людина не побачила б говіркого простакуватого філософа Батю чи навіть Батю-ділка, а радше вгледіла б самісіньке його єство. Стоячи там у ту мить, Батя скидався на вуличного пса, заблукалого скаженого звіра, що спинився в розпалі бійні в курнику. Обідрані вуха настовбурчені, голова піднята, скривавлені зуби — вищиряються, коли він чує якісь звуки з оселі фермера, думаючи про дробівницю з її зяючими чорними отворами, наче перевернута кимось вісімка. Псу нічого не відомо про вісімку, та навіть собака може впізнати тьмяну постать вічності, якщо його інстинкти достатньо гострі.
Через міську площу він бачив зжовклий, кольору сечі, фасад «Емпоріум Ґалоріум», що стояв трохи осторонь від своїх найближчих сусідів: порожня будівля, у якій ще на початку року містилася пральня «Балія Віледж», ланчонет «У Нен», а ще «Шиття-буття», невеликий бутик, яким заправляла Поллі, праправнучка Евві Чалмерса[319] — жінка, чию історію ще буде розказано.
Спереду всіх крамниць на Нижній Мейн-стрит були розмічені паркувальні місця, але вони були порожніми… окрім одного, на яке саме заїхав «форд-універсал», який Батя впізнав. Легкий гуркіт його двигуна дзвінко лунав у ранковому повітрі. Тоді він обірвався, стоп-сигнали згасли, і Батя висмикнув ногу, яка стояла в рівчаку, завбачливо заховавшись за рогом «Ла-Вердьєр». Там він і стояв, як той пес у курнику, що нашорошив вуха, почувши ледь розбірливі звуки, якими б у вбивчому запалі легко знехтували молодші й дурніші за нього пси.
Джон Делеван вибрався з-за керма універсалу, а Кевін — з пасажирського сидіння. Вони рушили до дверей «Емпоріум Ґалоріум». Чоловік почав нетерпляче стукати, настільки гучно, що звуки грюкання долинали до Баті, як раніше гуркіт автомобільного двигуна. Джон спинився, Кевін прислухався, а тоді містер Делеван знову взявся за своє, уже не стукаючи, а гупаючи у двері, і не треба було до ворожки ходити, аби втямити, що він розлючений.
«Вони дізналися, — подумав Батя. — Якось довідалися. Як, бляха, добре, що я розтрощив ту йобську камеру».
Меррілл простояв іще якусь мить, не ворухнувши ані м’язом, окрім своїх схованих очей, а тоді човгнув за ріг аптечного магазину й далі в провулок між ним та сусіднім банком. Він зробив це так плавно, що навіть чоловік, років на п’ятдесят молодший од нього, міг би позаздрити його майже бездоганній спритності.
«Цього ранку, — подумав Батя, — обачніше буде вернутися додому через задвірок».
Розділ 16
Так і не дочекавшись жодної відповіді, Джон Делеван утретє підійшов до дверей, гупаючи так сильно, що аж шибки в трухлявих порохнявих рамах почали дзвінко деренчати, а рука щеміти. Саме біль у руці дав йому зрозуміти, наскільки ж він розлючений. Певною мірою його гнів був виправданий, якщо Меррілл таки утнув те, про що думав Кевін. І що більше він про це думав, то більше Джон Делеван переконувався, що Кевін усе ж таки мав рацію. Та містерові Делевану було незрозуміло, як він досі не розпізнав тієї люті, що в ньому нуртувала.
«Здається, ранок сприятиме самопізнанню», — подумав він, і було в тому щось досить менторське. Це спонукало його посміхнутися і трохи розслабитися.
Кевін не посміхався і не виглядав розслабленим.
— Схоже, що трапилося одне з трьох, — промовив містер Делеван до сина. — Меррілл ще не прокинувся; вирішив не подавати голосу або ж зрозумів, що ми наступаємо йому на п’яти, і дав драла з твоєю камерою. — Він затнувся, а тоді зайшовся сміхом. — Припускаю, є й четвертий варіант. Може, він помер уві сні.
— Він не помер, — тепер Кевін стояв, притуливши голову до брудного скла дверей, щиро жалкуючи, що взагалі колись переступив цей поріг. Він склав долоні дашком довкола очей, щоб прикритися від світла, яке, підіймаючись зі сходу над міською площею, гостро зблискувало в склі. — Поглянь.
Містер Делеван і собі приклав долоні до лоба й притулився носом до скла. Вони стояли пліч-о-пліч, спиною до площі, вглядаючись у морок «Емпоріум Ґалоріум», немов найвідданіші у світі покупці.
— Що ж, — мовив він за кілька секунд, — якщо Меррілл і накивав п’ятами, то все своє лайно залишив тут.
— Та так, але я не про це. Ти бачиш?
— Що саме?
— Звисає на стовпі. Тому, що біля бюро, обвішаного годинниками.
За якусь мить містер Делеван таки побачив: камера «Полароїд» звисала на ремені з гака на стовпі. Йому навіть здавалося, що він може розгледіти надщерблений кутик, хоча це могло лише ввижатися.
Тобі це не привиділося.
Посмішка зів’яла на його обличчі, коли він усвідомив, що починає відчувати те, що відчував Кевін: химерну й тривожу певність, що якась проста, але до біса небезпечна машинерія працювала на повному ходу… і, на відміну від більшості годинників Баті, була наперед заведеною.
— Як гадаєш, він сидить нагорі й чекає, поки ми підемо? — запитав містер Делеван. Замок на дверях видавався новим і дорогим… та він був готовий закластися, що коли хтось із них — очевидно, Кевін, бо він був у кращій формі — вдарить двері досить сильно, то проб’є старі дошки. Мимохіть
