Чотири після півночі - Стівен Кінг

— По інший бік огорожі, — відповів Кевін. — Його очі ніби блукали. Містерові Делевану все це подобалося дедалі менше. — Він уже був. Він уже дістав те, що йому потрібно. Доведеться поквапитися.

Кевін попрямував до краю тротуару, наміряючись перетнути міську площу в напрямі до «Ла-Вердьєр». Містер Делеван рушив услід й ухопив його, як провідник хапає парубків, котрі намагаються прошмигнути на потяг без квитка.

— Кевіне, про що ти торочиш?

Тоді Кевін поглянув на нього і сказав:

— Він наближається, тату. Прошу. Це моє життя. — Обличчя в Кевіна було бліде, а очі якісь мов зачаровані. — Пес наближається. Уже запізно вриватися до Баті й забирати камеру. Прошу, не зупиняй мене. Це моє життя.

Містер Делеван доклав неймовірних зусиль, щоб не піддатися цьому божевіллю… але з головою занурився в нього.

— Ходімо, — мовив він, торкнувшись ліктя сина, ледь не тягнучи його в бік площі. — Що б то не було, покінчімо з ним, — він затнувся. — У нас достатньо часу?

— Я не певен, — відповів Кевін. А тоді пригнічено: — Я так не думаю.

Розділ 17

Батя вичікував за дощаним парканом, спостерігаючи за Делеванами крізь шпарину. Тютюн він запхав у задню кишеню, щоб вільно стискати й розтискати руки, стискати й розтискати.

«Ви на моїй землі», — прошепотів його розум, і якби він мав силу вбивати, то вмить би загнав їх на той світ.

Ви на моїй землі, трясця, ви на моїй землі!

Він мав би зараз піти по старого Джоні Законника[320] й привести його сюди, спустивши на їхні чепурні Касл-Рокські голови. Саме це Батя й повинен був зробити.

І він би, певна річ, так і вчинив, одразу ж, якби вони не стояли над уламками камери, яку хлопець буцімто самотужки розтрощив із благословення Баті два тижні тому. Він думав, що, може, варто спробувати побрехеньками виборсатися з цього лайна, та добре знав, як вони до нього ставилися в цьому містечку. Пенґборн, Кітон, усі решта. Наволоч. Ось як вони про нього думали. Наволоч.

Звісна річ, поки в них дупи не тріщали і їм не потрібна була швидка позика, а сонце заходило за обрій.

Стиснув, розтиснув. Стиснув, розтиснув.

Вони говорили одне з одним, та Батя не дослухався, про що саме. Його розум був немов задимлена кузня. Черговою літанією[321] стало: «Вони на моїй бісовій землі. Грім би їх побив! Вони на моїй бісовій землі!»

Нарешті вони пішли. Почувши рипіння воріт у провулку, Батя відімкнув ті, що були в дощаному паркані. Він прослизнув у них і кинувся через двір до затильних дверей — метнувся зі спритністю молодика, а не чоловіка, якому близько сімдесяти. Однією рукою Меррілл ляскав себе по правій нозі, неначе йому дошкуляв ревматизм. Насправді ж Батя не відчував жодного болю. Він просто хотів, щоб не було чутно брязкоту ключів у кишені й копійок у гаманці. Про всяк випадок, якщо Делевани були ще поряд. Батя не здивувався б, якби вони таке втнули. Коли маєш справу зі скунсами, то сподівайся смороду.

Він витягнув ключі з кишені. Вони брязнули, і хоча звук був приглушеним, але йому він видавався гучним. Меррілл зиркнув на мить ліворуч, певен, що побачить банькату баранячу мармизу шибеника. Вуста Баті скривилися в напруженій переляканій посмішці. Там нікого не було.

Принаймні поки що.

Він знайшов потрібного ключа, встромив його в замок, відчинив двері й увійшов. Батя обачно не став розчиняти двері комори навстіж, тому що завіси пронизливо вищали.

Він люто засмикнув засув, а тоді ввійшов до «Емпоріум Ґалоріум». Серед цих тіней він почувався як удома. Меррілл зміг би завиграшки мандрувати цими вузькими захаращеними коридорами навіть уві сні… що насправді вже було, та, як і багато іншого, зараз вислизнуло з його голови.

У передній стіні магазину було маленьке забруднене віконце, яке виходило на вузький провулок, яким Делевани прошмигнули на його задвірок. А ще з нього, під гострим кутом, можна було розгледіти пішохідну доріжку та міський парк.

Батя проліз до цього вікна між купами непотрібних журналів, які випорскували в повітря музейну порохняву. Він поглянув на провулок, той був порожнім. Зиркнув праворуч і крізь брудну шибку побачив розмиті постаті Делеванів, що перетинали парк трохи нижче від сцени. Батя не стежив за ними. Він гадав, що Делевани прямують до «Ла-Вердьєр», а оскільки вони вже тут побували, то розпитуватимуть про нього. Що та мала касирка-шльондра їм скаже? Що він прийшов і пішов. А чи ще щось?

Що він придбав лише два пакунки тютюну.

Меррілл усміхнувся.

Це навряд чи викопає йому яму.

Він узяв коричневий пакет, вийшов на двір і попрямував до комірчини, щось поміркував, а тоді рушив до воріт у провулку. Удруге бути необачним він не хотів.

Потому як ворота було замкнуто, Батя взявся визбирувати шматочки потрощеної камери «Полароїд», кидаючи їх у пакет. Працював швидко, але ретельно.

Він повизбирував усе, окрім крихітних уламків і скалок, у яких годі було розпізнати щось інше, ніж звичайне сміття. Підрозділові криміналістів із поліційної лабораторії, може, і вдалося б розпізнати дещо з цих решток. Якось Батя дивився телешоу про злочинців (коли, звісно, не сидів перед відиком, дивлячись «кіно для дорослих»), де ті метикуваті парубки прочісували місце злочину з маленькими щіточками, пилососами і навіть пінцетами, збираючи все в маленькі пластикові пакети, та департамент шерифа Касл-Рока такого підрозділу не мав. Та й, правду кажучи, Меррілл сумнівався, що шерифові Пенґборну вдалося б умовити поліцію штату відправити до них пересувну лабораторію, і це ще в тому разі, якби вдалося вмовити самого Пенґборна. Делевани не могли звинуватити його в чомусь більшому, аніж викрадення камери, не пошивши себе в дурні. Навівши лад, Батя повернувся досередини, відімкнув «особливу» шухляду і помістив тути коричневий пакет. Потім замкнув шухляду й поклав ключ до кишені. От усе й гаразд. Він також знав усе про ордери на обшук. Пекло швидше захолоне, ніж Делеванам удасться вмовити Пенґборна поскаржитися на нього в окружний суд. Навіть якби вони й спробували, то решток клятої камери вже не буде задовго до того, як у них бодай щось вийде. Позбутися цих уламків просто зараз було небезпечніше, аніж залишити їх поки що в замкнутій шухляді. Делевани повернуться й піймають його на гарячому. Краще перечекати.

Бо вони таки повернуться.

Батя Меррілл знав те, як «отченаш».

Пізніше, може, коли весь той рейвах й дурисвітство вщухнуть, він зможе піти