Чотири після півночі - Стівен Кінг

Його правий вказівний палець, як скалічена муха, поповз угору до червоної кнопки затвора.

— Ні, — пробурмотів він, а тоді знову, благаючи: — Будь ласка…

Та палець на те не зважав. Він доповз до червоної кнопки і саме намацав її, коли Кевін ударом плеча вибив двері. Скло з дверних шибок тріснуло й розлетілося бризками.

Батя не натиснув кнопки. Навіть осліплий, навіть відчуваючи, як шкіра на його пальцях почала обвуглюватися, він знав, що не натискав тої кнопки. Та коли його палець намацав її, сила тяжіння, здавалося, подвоїлася, а тоді потроїлася. Він силкувався втримати пальця подалі від кнопки. Та це було наче спробувати поприсідати на поверхні Юпітера.

— Покинь! — закричав малий десь із глибин темряви. — Покинь її, покинь її!

— Ні! — відгукнувся Батя. — НЕ МОЖУ!

Червона кнопка повільно почала переміщуватися у вихідну позицію.

Кевін стояв, розсунувши ноги, схилившись над камерою, яку вони із батьком принесли з «Ла-Вердьєр», коробка з-під неї валялася біля його ніг. Він зумів натиснути кнопку, яка вивільняла передню частину камери на шарнірі, відкривши широкий отвір для заправлення плівки. Кевін намагався запхнути туди один із фільмпаків, але той не залазив — так, наче камера теж виявилася зрадником, що, можливо, співчував своїй сестричці.

Батя знову закричав, та цього разу не було жодних слів, лише невиразний крик болю й страху. Кевін зачув запах гарячого пластику й обпеченої плоті. Він підвів погляд і побачив, що «Полароїд» плавився, навсправжки плавився, у задерев’янілих руках старого. Його квадратний силует перетворювався на химерний покороблений обрис. Якимсь неймовірним чином скло з видошукача та лінз об’єктива також обернулося на пластик. Замість того щоб луснути чи вискочити з деформованого контуру камери, ті скельця видовжилися й обвисли, перетворившись на пару гротескних очей, неначе ті, що на масці трагедії.

Темний пластик, немов гарячий віск, густими потічками стікав пальцями й долонями Баті, випікаючи борозенки в його плоті. Хоч пластик і припікав рани, та Кевін бачив, як кров цівками збігала обабіч цих потічків, скрапуючи на поверхню столу гарячими крапельками, що шкварчали, мов розпечений жир.

— Та плівка ще досі загорнута! — загукав позаду нього батько, вивівши Кевіна із заціпеніння. — Розгорни її! Дай сюди!

Джон обхопив його руками, штовхнувши так сильно, що ледь не повалив додолу. Він вихопив фільмпак, що ще й досі був в обгортковому папері, і надірвав краєчок. Тоді зняв його.

— ДОПОМОЖІТЬ! — заверещав Батя.

— Хутчіш! — вигукнув Джон Делеван, давши Кевінові новенький фільмпак. — Хутчіш!

Шкварчання гарячої плоті. Парування гарячої крові на столі, яка забила фонтанами після того, як більші вени та артерії в пальцях і на долонях Баті почали розлазитися. Розплавлений пластик розтікся його лівим зап’ястям і пучком вен, що прилягали до поверхні шкіри. Вони спочатку порскали кров’ю, наче вода крізь зогнилу прокладку, що почала протікати в декількох місцях, а тоді, під невтримним тиском, просто розпалися на клапті.

Батя завищав немов тварина.

Кевін спробував знову запхнути фільмпак, викрикнувши «Блядство!», коли той знову не хотів залазити.

— Не тим боком! — закричав містер Делеван.

Він спробував вихопити камеру в Кевіна, але хлопець відсахнувся, полишивши батька з клаптиком своєї сорочки. Кевін дістав фільмпак. На якусь мить той затремтів, ледь не впавши додолу у його пальцях, яким — він відчував — так і кортіло стиснутися в кулак і розтрощити його.

Тоді Кевін зосередився, повернув його, вставив фільмпак і міцно заклацнув передок фотокамери, який безвільно звисав донизу, наче якась істота з поламаною шиєю.

Батя знову завищав, і раптом

СПАЛАХ!

Розділ 22

Цього разу Кевін неначе побував у самому серці сонця, що вмить спалахнуло надновою зорею. Він почувався так, ніби його тінь відмежували від п’ят і прикували до стіни. Що, принаймні частково, було схоже на правду, оскільки всю стіну позаду нього за якусь мить затопило спалахом, який пронизав її тисячами божевільних променів, окрім тієї ділянки, куди падала його тінь. Його чіткий контур, мов вирізьблена аплікація, вкрив татуюванням стіну, на якій виднівся Кевінів лікоть, здійнятий у швидкому порусі, попри те що рука, яка відкинула те завмерле зображення позаду, підносила затиснуту в руці камеру до його обличчя.

Верхівка камери в Батиних руках відокремилася від решти корпусу з глухим звуком, наче дуже огрядний чоловік прочищав своє горло. Сонячний пес гарчав, і вже цього разу той басовитий грім був достатньо гучним, чітким і близьким, щоб від нього порепалося скло в кожному годиннику, а також на дзеркалах та картинних рамах, розлетівшись по всій підлозі дивовижно красивими кришталевими уламками.

Цього разу камера не стогнала й не скиглила. Звук, виданий її механізмом, тепер був криком, високим і пронизливим, наче крик жінки, що помирає в агонії невдалих пологів. Паперовий квадрат, що виліз назовні з розірваного отвору, парував і курився, а сам почорнілий отвір камери почав плавитися. Один її бік звисав донизу, другий — зморщився догори, щілина зяяла, мов беззуба паща. На блискучій поверхні останнього фото, яке й досі звисало з розкритого отвору каналу, яким «Полароїд Сан» народжував усі свої фотознімки, бубнявіла булька.

Поки Кевін, завмерши, дивився крізь завісу миготливих цяток, якими останній вибух засліпив йому очі, Сонячний пес заревів знову. Щоправда, тепер цей звук був тихішим, позбавленим відчуття, що лунає десь із-під низу чи й звідусіль, та водночас більш смертоносним, бо здавався значно реальнішим, значно ближчим.

Частина розтопленої камери чвиркнула навспак великим сірим кавалком, влучивши Баті Мерріллу в шию й розтікшись по ній намистом. Зненацька стінки яремної вени й сонної артерії Баті випарувались, порскаючи навсібіч багряно-червоними фонтанами крові. Голова Баті безвільно відкинулася назад.

Булька на поверхні знімка більшала. Сам знімок почав здригатися в зяючому отворі внизу безголової камери. Його краї ширшали, так наче знімок був не картонний, а з якось гнучкого матеріалу на кшталт трикотажного нейлону. Він гойдався туди-сюди в щілині, і Кевінові спали на думку ковбойські чоботи, які йому подарували на день народження два роки тому, і як йому треба було трясти ногою, бо вони були трохи завузькі.

Краї знімка дійшли до щілини отвору, де мали б міцно застрягти. Та камера більше не була твердою. Вона майже втратила колишню подобу. Краї знімка розтинали її, мов вигострене лезо двосічного ножа крає м’яке м’ясо. Вони легко пройшли крізь те, що колись було корпусом «Полароїда»,