Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Він не посмів би… — батько затнувся, його обличчя набуло понурого виразу, коли він усвідомив, що Батя таки наважився б і що правда полягала ось у чому: він, Джон Делеван, не хотів вірити, що Меррілл таки насмілився; що Батя цілком міг замилити очі як йому, так і Кевінові.
— Що не посмів би? Про що ти думаєш, тату? Якась же думка тобі сяйнула?
Якась сяйнула, це правда. А саме, як Батя поспішав спуститися сходами і взяти оригінальні полароїди, щоб вони разом могли поглянути на той предмет довкола шиї пса, предмет, який виявився останнім із подарованих Кевінові тіткою Гільдою затискачів для краваток, тим, що з пташкою, найпевніше, з дятлом.
«Якщо вже так, то й ми підемо донизу», — сказав Кевін, коли Батя запропонував піти по фото. Хіба тоді Меррілл не підскочив, цвірінькаючи, мов синиця? «Я туди й назад», — мовив старий.
— Я не пильнував, — сказав собі містер Делеван, — що він говорив чи робив, тому що хотів переглянути той клятий запис знову. — Але правда полягала ось у чому: Баті не було потреби витівати щось у них на очах — хоча, протерши очі, містер Делеван був ладен повірити, що старий скурвий син був і до цього підготований, і, очевидно, йому й це вдалося б, незважаючи на те що Мерріллу мало виповнитися сімдесят. Коли вони були нагорі, а він унизу, буцімто беручи фотознімки Кевіна, Батя безперешкодно міг би замінити двадцять камер.
— Тату?
— Гадаю, що він цілком міг би, — сказав містер Делеван. — Але нащо?
Кевін не знав навіщо. Може, чесним людям і не треба було завчати прості істини цього світу знову й знову, може, деякі з тих істин, зрештою, запам’ятовувалися назавжди. Містерові Делевану треба було лише запитати, щоб отримати відповідь. Нащо Баті Меррілли цього світу робили те, що робили? Заради наживи. То й була причина. Кевін хотів знищити її. Проглянувши відеозапис Баті, містер Делеван цілком із цим погоджувався. Хто з них трьох міг поглянути на все у перспективі?
Певна річ, Батя. Реджинальд Меріон «Батя» Меррілл.
Джон Делеван сидів скраю Кевінового ліжка, обійнявши сина за плечі. Тепер він підвівся:
— Одягайся. Я йду донизу й зателефоную на роботу. Скажу Брендону, що, найімовірніше, спізнюся, проте хай на мене краще не чекають.
Він був заклопотаний думкою про роботу, подумки вже ведучи розмову з Брендоном Рідом, але не настільки, щоб не помітити вдячності, яка засяяла на стурбованому обличчі сина. Містер Делеван злегка посміхнувся і відчув, що його понурий настрій поступово розвіявся. Його син був іще не настільки дорослим, щоб ставитися до батька, як до якоїсь вищої сили, яка може допомогти вирішити певні проблеми, та й він був іще не настільки старим, щоб тішитися спокоєм свого сина.
— Гадаю, — сказав містер Делеван, йдучи до дверей, — що нам варто відвідати Батю Меррілла. — Він зиркнув на годинник на нічному столику Кевіна. Було десять хвилин по восьмій, у ту мить на задвірку «Емпоріум Ґалоріум» кувалда опускалася на фальшований німецький годинник із зозулею. — Зазвичай він відчиняється о восьмій тридцять. Думаю, десь на ту пору ми туди й дістанемося. Якщо, звісно, ти не баритимешся.
Містер Делеван раптом спинився, і коротка непривітна усмішка промайнула на його вустах. Проте адресована вона була не Кевінові:
— Гадаю, Батя забув нам дещо пояснити.
Містер Делеван вийшов, зачиняючи за собою двері. Кевін хутко почав одягатися.
Розділ 14
Аптечний супермаркет Касл-Рока «Ла-Вердьєр» був чимось більшим, аніж просто аптечним супермаркетом. Іншими словами, аптечним він був лише принагідно. Це ніби хтось помітив у останню мить — скажімо, перед урочистим відкриттям, — що одним зі слів на вивісці було саме «Аптечний». Той хтось міг би подумки це зауважити і сказати комусь у керівництві компанії, що вони, відкриваючи черговий «Ла-Вердьєр», через необачність забули вкотре виправити напис на вивісці, щоб він читався простіше й точніше — «Магазин Ла-Вердьєр»… а тоді після того зауваження той хтось, відповідальний за такі речі, відклав би урочисте відкриття на день чи два, щоб вони встигли засунути рецептурний стіл завбільшки з телефонну будку в найвіддаленіший і найтемніший закуток будівлі.
Аптечний супермаркет «Ла-Вердьєр» був радше копійчаним універмагом, аніж чимось іншим. Останнім у місті справжнім універмагом — довгою затемненою кімнатою, повною зношених, поцяткованих мухами куль, що звисали на ланцюгах зі стелі й невиразно відбивалися на поверхні рипливої та часто навощеної підлоги — була «Крамниця Бена Франкліна». Та й вона віддала Богові душу в сімдесят восьмому, щоб поступитися місцем аркадному гральному автоматові «Галаксія» та відеопрокату «І-Зі», де щовівторка був «Дубль-День», а молодших за двадцять не пускали до тильної кімнати.
У «Ла-Вердьєр» усе було так само, як і в старому «Бені Франкліні», але тут крам купався в безжальному світлі флуоресцентних ламп, від якого кожна одиниця товару гарячково виблискувала, наче промовляючи: «Купи мене! Купи мене або помреш! Або дружина твоя помре! Або ваші діти! Або ваш найліпший друг! Може, й усі заразом! Чого? Звідки мені знати? Я лише тупий товар, який лежить на розкладній полиці «Ла-Вердьєр». Та хіба це не здається правдою? Ти знаєш, що так і є. Тож купи мене і купи мене ВЖЕ… ЗАРАЗ!»
Там був ряд побутових дрібниць, два ряди з товарами першої необхідності та бальзамами, ряд із відео- та аудіокасетами (як чистими, так і записаними). Був довгий стелаж із журналами, що змінювалися книжками в м’яких обкладинках, вітрина із запальничками під одним із цифрових касових апаратів та вітрина з годинниками — під другим (третій апарат містився в темному закутку, де серед довгих тіней заховався фармацевт). Іграшковий ряд був майже весь забитий цукерками на Гелловін (та іграшки не лише повернуться після Гелловіну, а й через деякий час заповнять цілих два ряди, тимчасом як наближатиметься Різдво). І наче як щось особливо вишукане, у передній частині магазину, у головній виставковій зоні, стояв ошатний стелаж «ОСІННЄ СВЯТО СВІТЛИНИ».
Експозиція складалася з кошика, повного барвистого осіннього листя, що спадало яскравим потоком на долівку (надто великим потоком, щоб повірити, що він витік із того кошика, як зазначив би уважний споглядач).
