Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

— Я не випробовую нiяких теорiй. У мене їх немає. Ось тут я мешкаю, i ми можемо спокiйно зайти i випити кави чи чаю, — вiдповiв вiн i взяв її за холодну руку; i хоча Миколай сказав це, як тупорилий студент Сорбонни, який привiв перед свiй будинок дiвчину, щоб поставити їй пiстон, а потiм ранком тихо випроводити, вона почула в його словах переконливу брехню, i це знову прилило кров до її таза та голови. Вони повiльно пiднялися на четвертий поверх, не користуючись лiфтом, i через кiлька хвилин зайшли до просторої кiмнати. Це було помешкання, розбудоване в американському стилi; мало хто на той час так облаштовував помешкання.

Вони, Лямуровi пацани, з витягнутими шиями, нагадуючи мокрих облiзлих пацюкiв, сидiли в авто i слухали у вимоченiй мжичкою темрявi, наче на неї, враз зрадiвши, спорожнилася енна кiлькiсть китайцiв, а вони слухали i чули, як бздять та кахикають, клянуть i стогнуть їхнi безпечнi громадяни у вiкнах, у монументальних помешканнях, вiдданi на поталу солодкiй iлюзiї життя.

— Котя!

— Га!

— Хєр на. Харош на рогах стоять. Iди ламай «Промтовари».

— А чого я?!

— А того, що в тебе жопа жалєзна!

Так вони i дiстали комплект новеньких паяльникiв, двоє з котрих годилися хiба що для колекцiї в мiсцевий мiлiцейський вiддiлок.

— З долi, Котя, вирахую…

— За ’кий! Найшли лоха, бля… Ну, бля, обще… Бля, Андрюха…

— За безалабернiсть, Котя. За соцiалiстiческую безалабернiсть…

I вони розливають свiй смiх, однаково, в шкiрянi куртки одягненi, стриженi коротко, але по-модному, поляскуючи гучно одне одного по плечах.

За китайською ширмочкою з напiвоголеними красунями пiд прозорими парасольками, де чоловiки сховалися у затiнку з готовими до бою фалосами, знаходилося велетенське лiжко, що бiльше нагадувало надувний гумовий човен. Туалет разом з душем примiстилися майже посеред самої кiмнати. На цiй площинi нiчого, окрiм iмпортного музикального центру та телевiзора, не було, але вражала чистота примiщення, наче чисте синє червневе повiтря зависло тут, поклавши скрiзь свої крила прохолоди. Чоловiки такi свинi, — заграла музика, яка нагадувала шурхiтливий приплив моря, що його невиховане вухо могло сприйняти за хлюпотiння в унiтазi чи, на кращий випадок, у ваннiй.

— I проклинав їх Господь, — потягнув нарозспiв Миколай, спустив штани i почав спорожняти мiхур. Вона вiдверто подивилася на його округлi, майже, нi, таки правильної жiночої форми сiдницi i вжахнулася, вiдчуваючи щось подiбне до того, коли тебе застає несподiванка власного почуття, ти стаєш примарою своєї дiйсностi, з тiєю вiкопомною печаллю мрiй, сподiвань. Все, що стосувалося сексу, наводило на неї звiрину тугу, що миттєво набирала форм, робилася фiзичною симфонiєю органiв, начебто вiддалiк, як ударили першi акорди серця, вона оживала, широко розриваючи нiздрi. Воно могло закiнчитися зубовною тоскою та iпохондрiєю: пропливали чорними горами хмари — це вона бачить у широке вiкно його помешкання — i коштовними зiрками горять куполи лiхтарiв. I вони однi в нестерпнiй тишi, що трiщала рядном шурхiтливої музики. Чарiвно, дiйсно чарiвно. Вона була iнтелектуальною невiгласкою, як i бiльшiсть жiнок; напевне, ця вада заважала, але про зворотний бiк вона дiзнається, коли зустрiне Нонку. Зараз Нонки ще не iснувало в цьому сльотавому листопадовому днi, де вона намагалася грати чарiвну романтичну принцесу, в цiй свинцевiй порожнечi самотностi. А зараз Миколай прийшов зi свiжими фруктами, мокрими, як пiсля дощу: важкi, мов сльози, краплi оббiгали виноград, хрумкi свiжi яблука. Шурхотiла музика, яка дратувала її. Але нехай, вона вiддасться музицi. Вiн пiдступився до столика, що нагадував журнальний, i вони зiткнулися тiлами. Якусь мить, заповнену музикою, вони дивилися одне одному в очi; вона вiдкрила рота з порцеляновими зубками i закрила свої зеленi блюдця пухнастими вiями. Iлона трохи сахнулася, коли Миколай увiпнувся в її губи, але поцiлунок був м’яким, теплим та нiжним, i вона обвисла вся на ньому. Теплi пучки пробiгли по щоцi, легенько, одними кiнчиками пальцiв вiн торкнувся грудей, намацавши твердi соски, потiм ухопив мiцно, що вона аж писнула, її руку i рiзко засунув до себе у матню.

— Хiба ти не так хотiла?

Вона не сахнулася, навiть тривожна тiнь не пробiгла обличчям пiд поглядом його жовтих з трикутними зiницями очей.

— Невже помiтно?

Миколай неквапом, не спускаючи з неї очей, усмiхаючись кутиками губ, зняв з неї одяг, полишивши в одних трусиках, i його пальцi вправно забiгали її тiлом.

— Не так, — несподiвано жадiбно сказала вона.

— Ну що ж, сьогоднi буде, як ти бажаєш, але з моїми акцентами, а вiд завтрашнього дня ми будемо вчитися.

— Чому? — арки чорних брiв поповзли вгору, а золото очей розпливлося, змiшуючись з яшмою.

— Всьому, моє сонечко.

— Фi, як то… Ну як то…

Вiн ухопив її опаш i поклав на широке лiжко. Тiльки зараз вiдчула, що з неї разом з криками виривається пристрасть: Iлона засопла нiздрями, залазячи рукою у свої труси, стискаючи пальцями лобок, спускаючись нижче. Миколай хрипiв, облизуючи гострим i довгим язиком їй промiжнiсть, а вона чiплялася рукою за його член, що неслухняно виприсав з її долонь. У неї стало мокро мiж ногами, а губи враз висохли; вiн намастив їй сiдницi кремом, промацуючи гнучкими пальцями половинки, iз задоволенням естета поцiновуючи еластичнiсть шкiри, пiдвiв руку пiд круглий пухкий живiт, намацавши пучками дiрочку пупа, витончену, майже неiснуючу в природi, напевне, зазначивши у головi, що йому попав найкращий з екземплярiв, якi доводилося знати, i загнав члена що було сили їй в задницю, сам аж зiскулившись вiд задоволення. Вона озвiрiло закрутила головою, ментеляючи патлами, закусила губи, але вiн примусив її кричати, пищати, а сам клацав зубами, як кiнь, похропуючи на нiй та пiдвискуючи в ритм розхитаному матрацу та її чистому, як срiбнi дзвiночки, голосу. Коли вона вiдкинулася на спину, втупившись своїм зеленим поглядом у високу бiлу стелю, тiльки прошепотiла, вiдпливаючи, що все рiвно було