Чотири після півночі - Стівен Кінг

«Що ж, — подумав він, — Бог ненавидить боягузів», і натиснув на кнопку спуску. Гармидер сарайкуватого інтер’єру «Емпоріум Ґалоріум» умить освітив неймовірно білий спалах. Камера видала звичний коротенький чавкотливий звук і виплюнула те, що мало стати полароїдним знімком — достоту досконалим, але якому чогось бракувало; знімок, що зображав би світ, де кораблі неодмінно ходять на паровій тязі, зісковзуючи з химерно-зміястих урвищ на краю світу, якщо заплисти задалеко на Захід.

Батя роздивлявся знімок із тим самим зачудованим виразом, котрий відбивався на обличчях клану Делеванів, коли ті чекали, поки проявиться перший Кевінів знімок. Він говорив собі, що ця камера нічого подібного не робитиме, та все одно заціпенів від напруги. Тож стріляний птах він чи ні, а якби в ту мить якась дошка випадково зарипіла, то він майже напевно закричав би.

Та жодна дошка не зарипіла, і коли знімок проявився, то показав саме те, що й мав: зібрані й розібрані годинники, тостери, перев’язані мотузкою кучугури журналів, лампи — з настільки страхітливими тінями, що хіба тільки британки з найвищого класу могли їх щиро вподобати, — полиці, напхані щоквартальниками (шість за бакс) із заголовками на кшталт «По тому як впаде темрява, люба моя», «Полум’я плоті», «Мідяний кекс»[276], та запилене переднє вікно трохи на віддалі. Можна було прочитати літери «ЕМПОР» ззаду наперед до того місця, де громіздкий силует комода загороджував решту назви крамниці.

Ані тобі незграбного створіння, що повстало з могили; ані тобі ляльки в блакитному платтячку, що тримає ножаку в руці, лише камера. Він припускав, що примха, котра перед тим змусила його зробити знімок, задля певності показувала, як глибоко ця річ пробралася йому під шкіру.

Батя зітхнув, поховавши знімок у сміттєвому бачку. Він висунув широку шухляду робочого столу й дістав звідти невеличкий молоток. Міцно затиснувши камеру в лівій руці, Батя коротко змахнув молотком. Значних зусиль не докладав, оскільки в цьому не було потреби. Ніхто більше по-справжньому не оцінював майстерності. Усі собі балакали про чудеса сучасної науки, синтетику, новітні сплави, полімери і бозна про що. Це було не важливо. Шмарклі. Ось із чого все навсправжки робилося в ці дні, і не потрібно було багато сили, щоб розтрощити камеру, зроблену зі шмарклів.

Об’єктив розколовся. Скалки пластику розлетілися навсібіч, і це нагадало Баті дещо інше. То був лівий чи правий бік? Він насупився. Лівий. Так йому здавалося. Вони й так не помітять, та й не пригадають, який то був бік, хоч об заклад бийся, та Батя своє гніздо побудував не на аби та якщо. Варто було приготуватися заздалегідь.

Завжди варто.

Він поклав молоток на місце, потім скористався маленькою щіткою, щоб змести надщерблені шматки скла та пластику зі столу на підлогу. Поклавши її, дістав восковий олівець із тонким кінчиком та ніж «Екс-Акто»[277]. Батя намалював на око приблизну форму шматка пластику, що відщербився від камери «Сан» Кевіна Делевана коли Меґ перекинула її додолу, потому скористався ножем «Екс-Акто», щоб зробити надрізи вздовж ліній. Коли йому здалося, що достатньо глибоко прорізав пластик, він поклав «Екс-Акто» назад до шухляди, а камеру «Полароїд» скинув зі столу. Що трапилося раз, має трапитися знову. Надто із завбачливо прорізаними лініями розлому.

Спрацювало все так, як і було задумано. Батя оглянув камеру, у якої тепер з одного боку не вистачало шматка пластику та був потрощений об’єктив, задоволено кивнув і відклав її під робочий стіл. Потім Меррілл знайшов шматочок пластику, що вищербився з камери, й викинув його у смітник, де він упокоївся разом із коробкою та єдиним зробленим знімком.

Тепер залишалося тільки чекати на прибуття Делеванів. Батя відніс відеокасету нагору, до тісної маленької квартирки, у якій мешкав. Поклавши її на відик, який купив, щоб дивитися фільми з траханиною, які тепер можна було вільно купити, він усівся читати газету. Батя прочитав, що в Пакистані сталася авіакатастрофа. Загинуло сто тридцять людей. Бісові дурні завжди знаходили, як заподіяти собі смерть, думав Батя, але то нічого. Як не крути, але добре, коли у світі стає трішки менше вошей. Далі він перегорнув газету на спортивну сторінку, щоб прочитати, як справи в «Ред Сокс». Вони й досі мали нічогенькі шанси перемогти в Східному Дивізіоні.

Розділ 5

— Про що мова? — запитав Кевін, коли вони вже готувалися йти. Будинок залишився на них самих. Меґ пішла на заняття з балету, а в місіс Делеван саме був день бриджу з друзями. Вона завше приходила додому о п’ятій, із великою запашною піцою та новинами про те, хто мав розлучитися чи принаймні подумував про це.

— Тобі до того зась, — грубо проказав містер Делеван.

День видався прохолодний. Містер Делеван усе шукав свою куртку-бомбер. Ось він спинився, розвернувся й поглянув на сина, який стояв позад нього, одягнений у свою куртку, і тримав у руці камеру «Сан».

— Гаразд, — промовив Джон Делеван. — Я ніколи не забивав тобі баки цим лайном, тож, думаю, і тепер не стану. Ти знаєш, про що я.

— Так, — сказав Кевін, подумавши: «Власне, я геть-чисто тебе розумію».

— Твоя мати нічогісінько про це не знає.

— Я їй не казатиму.

— Не кажи такого, — різко мовив батько. — Не ступай на слизький шлях, бо більше з нього не зійдеш.

— Але ти ж сказав, що ніколи…

— Ні, я ніколи їй не казав, — відповів батько, нарешті знайшовши куртку і надягнувши її на себе. — Вона ніколи не питала, тож я ніколи й не казав. Якщо вона тебе ніколи не запитає, то ти не повинен їй нічого казати. Що скажеш, звучить як гівняна обмовка?

— Ага, — мовив Кевін. — Правду кажучи, таки звучить.

— Нехай, — сказав містер Делеван. — Нехай… але так ми й учинимо. Якщо ця розмова колись зрине, ти — ми — мусимо все розказати. А ні, то й ні. Саме так ми й чинимо у світі дорослих. Звучить калічно, знаю, інколи воно і є калічно, але так ми й чинимо. Зможеш із цим жити?

— Так. Гадаю, що так.

— От і добре. Ходімо.

Вони йшли під’їзною доріжкою пліч-о-пліч, застібаючи куртки. Вітер куйовдив волосся на скронях Джона Делевана, і Кевін уперше для себе завважив — із тривогою у серці, — що в батька почала проступати сивина.

— Це й так була незначна оборудка, — мовив містер Делеван. Із Батею Мерріллом завжди так. Він не з тих крутійкуватих цабе, якщо ти мене розумієш.

Кевін кивнув.

— Він вельми заможний чоловік, щоб ти знав, та