Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Атож, атож, — відказав Батя настільки байдуже, що Кевін ледь не образився.
— Що ж, — озвався Кевін після короткої мовчанки, якщо не зважати на цокання п’ятдесяти тисяч годинників. — Гадаю, то й усе, га?
— Може, й ні, — сказав Батя. — Власне кажучи, я з цього приводу маю невеличку думцю. Ти не проти зробити ще кілька знімків тією камерою?
— Який у цьому сенс? Вони ж такі самі.
— У тому-то й суть. Не такі.
Кевін було роззявив рота, а потім стулив його.
— Я навіть скинуся на плівку, — запропонував Батя, а коли побачив здивований вигляд на обличчі Кевіна, то уточнив: — Принаймні частково.
— І скільки вам потрібно знімків?
— Ну… скільки? Двадцять вісім уже є, правильно?
— Так.
— Іще тридцять, — відказав Батя, подумавши.
— Нащо?
— Нічого не казатиму. У всякому разі зараз. — Він дістав гаманець, що був пристебнутий залізним ланцюжком до петельки на поясі. Розкрив його і дістав десятидоларову купюру. Тоді, вагаючись, знехотя додав іще два бакси. — Гадаю, це покриє половину витрат.
«Ага, аякже», — подумав Кевін.
— Якщо ти таки справді зацікавлений дізнатися, що ця камера робить, то, думаю, розщедришся на решту, хіба не так? — Очі Баті зблиснули, наче в старого, досвідченого кота.
Кевін розумів, що старий не просто очікував, що він погодиться; Батя навіть не сподівався, що він відмовиться.
«Якщо я навіть відмовлюся, він того просто не почує; так і скаже «Добре, отже, домовилися», і я все одно опинюся на доріжці з його грошима в кишені, хочу того чи ні», — подумав Кевін.
Та він і досі мав гроші ще з дня народження.
Хай там як, а треба було ще поміркувати про прохолодний вітерець. Той вітерець, що, здавалося, повівав не з поверхні, а прямісінько зсередини тих знімків, попри їх оманливо пласку й блискучу поверхню. Він відчував від них подув того вітерцю, навіть незважаючи на їхнє беззвучне запевнення: «Ми полароїди, хай там що, а ми здатні усвідомлювати, ба навіть розуміти, що показуємо невиразні поверхні речей». Той вітерець там був. Що ж із тим вітерцем не так?
Кевін вагався ще якусь мить, а проникливі очі за неоправленими окулярами пильно подивилися на нього. «Я тебе не питатимуся, чи ти чоловік, чи ти мишак, — промовляли очі Баті Меррілла. — Тобі п’ятнадцять років, і я, власне кажучи, до того, що в п’ятнадцять ще, може, й не на часі бути чоловіком, тобто зарано, та ти вже збіса дорослий, щоб бути мишаком, і ми обоє це знаємо. Та й до того ж ти не звідкілясь; ти хлопець тутешній, як і я».
— Звичайно, — відповів Кевін удавано безтурботним голосом. Нікого він тим не обдурив. — Плівку я міг би дістати, гадаю, сьогодні ж, а знімки занести завтра, після школи.
— Нє-а, — відказав Батя.
— Ви завтра зачинені?
— Нє-а, — відповів Батя, і оскільки він був хлопець місцевий, то Кевін терпляче вичекав: — Ти думаєш зробити всі тридцять знімків зараз, хіба ні?
— Гадаю, що так, — та Кевін не думав про це; таке рішення видавалося йому очевидним.
— Це не те, чого я від тебе очікував, — мовив Батя. — Не важливо, де саме ти їх робитимеш, важливо, коли саме. Гм. Дай-но помізкувати.
Батя помізкував, потому навіть склав графік, який Кевін поклав до кишені.
— Що ж! — Батя бадьоро потер долоні, від чого виходив такий звук, наче хтось тер разом два шматки наждачного паперу. — Побачимось… ну, днів за три?
— Так… думаю, що так.
— Гадаю, ти охоче зачекаєш до понеділка, в усякому разі поки не скінчаться заняття, — сказав Батя. Він підморгнув Кевінові вчетверте, повільно, хитро й напрочуд зверхньо. — Тож, сподіваюся, твої друзяки не помітять тебе та не обдеруть.
Кевін зашарівся, опустивши очі до робочого стола, і почав збирати полароїди, щоб хоч чимось зайняти руки. Коли він закінчив, й далі почуваючись ніяково, то хруснув пальцями.
— Я… — спробував він безглуздо заперечувати, навряд чи зможу хоч когось переконати, і затнувся, потупившись на один зі знімків.
— Що? — запитав Батя. Уперше з часу їх знайомства Батя говорив цілком спокійно, та Кевін заледве чув його слова, на відміну від невиразної тривоги в його голосі. — Тепер ти виглядаєш достоту так, наче примару побачив, хлопче.
— Ні, — відповів Кевін. — Жодних примар. Я бачу, хто зробив знімок. Хто справді його зробив.
— Про що ти, заради Бога, торочиш?
Кевін вказав на тінь. Він, його батько, його мати, Меґ, і, либонь, сам містер Меррілл прийняли її за тінь дерева, що не потрапило в кадр. Та це було не дерево. Тепер Кевін це бачив, а що побачиш раз — з пам’яті не зітреш.
Більше ієрогліфів на постаменті.
— Гадки не маю, що ти там угледів, — сказав Батя. Та Кевін знав, що старий розумів, що він таки щось угледів, тому й говорив так знічено.
— Гляньте спершу на тінь пса, — промовив Кевін. — А тепер подивіться знову ось сюди, — він постукав пальцем по лівому боці знімка. — На фото сонце або ховається, або сходить. Тому й усі тіні довгі, тож важко сказати, що їх відкидає. Але тепер для мене все раптом стало на свої місця.
— Що стало на місця, синку? — Батя потягнувся до шухляди, певно, збираючись дістати лупу і знову нею присвітити… та враз спинився. Умить вона стала йому непотрібною. Він усе побачив і без лупи.
— Це тінь чоловіка, хіба ні? — запитав Батя. — Горіти мені в пеклі, якщо то не чоловіча тінь.
— Чи жіноча. Важко розібрати. То, певно, ноги. Та, може, вони й жіночі, просто особа в штанах. Чи навіть дитячі. З такою довгою тінню…
— Атож, важко розгледіти.
— Це тінь того, хто зробив знімок, чи не так? — промовив Кевін.
— Авжеж.
— Але то був не я, — сказав Кевін. — Їх зробила моя камера — кожен із них, — та я їх не знімав. Хто ж тоді, містере Меррілл? Хто?
— Називай мене Батя, — байдуже промовив старий, роздивляючись тінь на знімку, і Кевін відчув, як його грудьми розлилося тепло, коли ті з годинників, що й досі трохи випереджали час, почали повідомляти решті, що хай там які вони стомлені, але вже пора пробити половину.
Розділ 3
Коли Кевін у понеділок після школи повернувся зі знімками до крамниці «Емпоріум Ґалоріум», листя вже почало міняти свої барви. Минуло майже два тижні, як йому виповнилося п’ятнадцять, і відчуття нового вже розвіялося.
Відчуття новизни від постаменту, дотику надприродного, звісно, зосталися, та жодне з них він до дарунків долі не зараховував.
