Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Ой, лишенько, та ти мав би ненавидіти його.
— Ні, — відповів містер Делеван, підводячись. — Я не ненавиджу його, та й себе не ненавиджу. Я вхопив гарячку, ото й по всьому. Могло б бути й гірше. Мій шлюб міг загнутися через це, а ви з Меґ ніколи б не народилися, Кевіне. Та я й сам міг загнутися. Батя Меррілл став цілющою пігулкою. Гіркою пігулкою, але дієвою. От що важко пробачити, то це його манеру поведінки. Він узяв кожного цента і записав його в книгу, що ховав у шухляді під касовим апаратом, дивився на кола під моїми очима, бачив, як мої штани поволі почали обвисати на ногах, і — ані пари з уст.
Вони попрямували до «Емпоріум Ґалоріум», пофарбованої тим запиленим вицвілим жовтуватим кольором, що й містечкові вивіски на занедбаних вітринах. Поруч із крамницею Поллі Чалмерс підмітала власну доріжку, балакаючи з Аланом Пенґборном, шерифом округу. Від неї віяло молодістю й свіжістю; від нього — молодістю й героїзмом. Та вигляд часом буває оманливим; ба навіть Кевін у свої п’ятнадцять це добре тямив. Шериф Пенґборн утратив дружину та молодшого сина в автокатастрофі тієї весни, а Кевін чував, що й міс Чалмерс, молода вона чи ні, потерпала від артриту. І не мине й багато років, як вона може зостатися калікою. Вигляд часом буває оманливим. Ця думка змусила його знову поглянути в бік «Емпоріум Ґалоріум»… тоді придивитися до своєї подарованої камери, котру він ніс у руках.
— Він навіть послугу мені зробив, — розмірковував містер Делеван. — Змусив мене кинути палити. Та все ж таки я йому не довіряю. Стережися його, Кевіне. І хай там що, але говоритиму я. Тепер я вже знаю його трохи ліпше.
Біля дверей своєї крамниці на них чекав Батя Меррілл, зсунувши окуляри на лису макітру й маючи про всяк випадок ще декілька козирів у рукаві.
Розділ 6
— Що ж, ось і ви, батько й син, — промовив Батя, обдарувавши їх захопленою дідусевою посмішкою. Його очі зблиснули поза серпанком диму з люльки, і на якусь мить, хоч він і був чисто виголеним, Кевінові здалося, що Батя подібний до Санта Клауса. — Славний у вас хлопчак, містере Делеван. Славний.
— Знаю, — кинув Джон Делеван. — Щоправда, я засмутився, коли довідався, що Кевін зв’язався з вами, бо хочу, щоб він і надалі таким залишався.
— Різко, — сказав Батя з ледь відчутним відтінком докору. — Різко, і це від чоловіка, котрий у скрутний час прийшов…
— Із тим покінчено, — відрізав містер Делеван.
— Атож, атож, це я до того й вів.
— Та із цим ще ні.
— Скоро буде, — мовив Батя. Він тримав простягнуту до Кевіна руку, і хлопець віддав йому камеру «Сан». — Сьогодні ж, — він підняв камеру, обертаючи її в руках. — Ото витвір. Що воно таке, гадки не маю, та твій хлопчина надумав розтрощити його, бо певен, що воно небезпечне. Гадаю, він має рацію. Та я сказав йому: «Ти ж не хочеш, щоб батько вважав тебе плаксієм, правда?» То був єдиний спосіб змусити його притягти тебе сюди, Джоне…
— Мені більше «містере Делеван» до вподоби.
— Гаразд, — мовив Батя, зітхнувши. — Бачу, що на серці в тебе не посвітлішає і минулих кривд ти не пробачиш.
— Ні.
Кевін переводив заклопотаний погляд з одного на другого.
— Що ж, уже як є, — відповів Батя; раптово його голос і обличчя стали холодними, і він уже зовсім не був схожий на Санта Клауса. — Коли я сказав, що минуле зосталось у минулому і що зроблено, те зроблено, я мав це на увазі… окрім випадків, коли це шкодить справам. Та ось що я скажу, містере Делеван: я не якийсь махляр, і тобі це відомо.
Цю розкішну побрехеньку Батя переповів так невимушено, що вони обоє повірили йому; містер Делеван навіть трохи засоромився, хоч і важко було повірити в щирість Меррілла.
— Наші справи — то наші справи. Ви сказали мені, чого хочете ви, а я сказав, чого потребуватиму натомість, і ви дотримали слова, ото й по всьому. Це вже інша справа. — Тоді Батя придумав іншу побрехеньку, ба навіть розкішнішу, що не можна було йому не повірити. — Мені з того зиску ніякого, містере Делеван. Усе, чого я хочу, так це допомогти вашому хлопчику.
Він усміхнувся, і Санта повернувся так швидко й рішуче, що Кевінові здалося, наче той нікуди й не зникав. Що більше, Джон Делеван, який місяцями батракував у цеху, знемагаючи від утоми й наражаючи себе на небезпеку, аби виплатити непомірну ціну, яку запросив цей чоловік, також забув про того іншого Батю.
Батя провів їх звивистими проходами крізь сморід зотлілого газетного паперу та цокіт годинників і байдуже поклав «Сан-660» на робочий стіл, ближче до краю (як і Кевін у власному домі, коли тільки зробив перший знімок), а сам попрямував до сходів, що підіймалися до його квартири. На стіні в тому місці висіло старе запилене дзеркало, і Батя подивився в нього, стежачи, щоб батько або син не чіпали камери. Звісно, він не думав, що вони її торкатимуться, та хотів переконатися в цьому.
Делевани лише неуважно зиркнули на неї, а Батя, ведучи їх нагору вузькими сходами зі старезними роз’їденими гумовими східцями, потайки посміхнувся, подумавши: «Трясця, та я ще нівроку!»
Він прочинив двері, й вони увійшли до його квартири.
Ані Джон, ані Кевін Делевани ніколи не бували в помешканні Баті, та й Джон ніколи не чув, щоб хоч хтось бував. Зрештою, це й не дивувало; нікому б і на думку не спало визнати Батю взірцевим городянином. Джон гадав, що, цілком імовірно, старий хрін мав одного чи двох друзяк — дивацтв у світі, звичайно, вистачає, — але він про них ніколи не чув.
А Кевін мимоволі згадав про містера Бейкера, свого улюбленого вчителя. Хлопець подумав, чи, бува, не потрапляв містер Бейкер у халепу того штибу, з якої тільки б Батя і міг витягнути. Йому це здавалося настільки ж малоймовірним, як для його батька те, що в Баті були друзі… та втім, якусь годину тому думка, що його батько…
Що ж. Либонь, краще про це не думати.
