Чотири після півночі - Стівен Кінг
«Вона моя», — сяйнула йому думка, яка щоразу наверталася знову, але думка справжньою не була. Але навіть якби й була — і якби його «Сан» лише робив знімки непородистого пса попід білявим парканом, коли він, Кевін, спускав кнопку затвора, — то ще півбіди. Та все було зовсім інакше. І якими б мерзотними не були чари всередині «Сан», але він не єдиний, хто їх прикликав. У його батька вийшов такий самий (ну, майже однаковісінький) знімок, як і в Баті Меррілла, як і в Меґ, коли Кевін дозволив їй зробити декілька знімків, згідно з чітким розкладом Баті.
— Ти пронумерував їх, як я просив? — запитав Батя, коли Кевін приніс їх йому.
— Так, від одного до п’ятдесяти восьми, — відказав Кевін. Він перегортав фотознімки, показуючи Баті невеличкі обведені числа в нижньому лівому кутку кожного знімка. — Та не знаю, чи має це якесь значення. Я вирішив позбутися камери.
— Позбутися? Гадаю, ти не це маєш на думці.
— Ні. Думаю, що ні. Я збираюся розтрощити її кувалдою.
Батя зиркнув на нього своїми проникливими маленькими оченятами.
— Он як?
— Так, — відповів Кевін, витримавши пильний погляд Баті. — Ще тиждень тому я б кепкував із самої ідеї, але тепер мені не до сміху. Вважаю, що ця річ небезпечна.
— Що ж, може, ти й маєш рацію. Гадаю, ти міг би прив’язати заряд динаміту до камери й підірвати її до бісової матері, якби схотів. Вона ж твоя. Але чом би тобі не притримати коней ще трохи? Я хочу дещо спробувати з цими знімками. Можливо, тобі буде цікаво.
— Що саме?
— Поки що мовчатиму, — відповів Батя, — про всяк випадок, якщо нічого не вийде. Та, можливо, я дещо матиму вже до кінця тижня, що допомогло б розв’язати твою проблему.
— Я вже вирішив, — сказав Кевін, постукавши по тому, що проступило лише на останніх двох зображеннях.
— Що це? — запитав Батя. — Я роздивлявся знімок своєю лупою і, здавалося, мав би знати, що воно таке — наче як ім’я, що все ніяк не пригадаєш, а воно так і крутиться на думці, от я про що, — та воно до рук мені не дається.
— Думаю, я міг би ще почекати до п’ятниці, — сказав Кевін, вирішивши не відповідати на питання старого. — Та довше чекати мені не хотілося б.
— Злякався?
— Так, — просто відповів Кевін. — Я злякався.
— Своїм розказав?
— Не все, ні.
— Що ж, може, й варто. Це я до того, що треба, либонь, хоч батькові розповісти. Маєш іще час усе обміркувати, поки я зроблю те, що надумав.
— Що б ви собі там не надумали, я в п’ятницю хочу розтрощити її батьковою кувалдою, — промовив Кевін. — Я вже навіть не хочу камеру. Ані «Полароїд», ані жодну іншу.
— Де вона зараз?
— У шухляді комода. Там вона й залишиться.
— Заскоч до мене в п’ятницю, — запропонував Батя. — І прихопи із собою камеру. Ми обміркуємо ту думоньку, що мені навернулася, а потому, якщо тобі все ж таки кортітиме розтрощити цю кляту штуковину, я тобі сам дам кувалду. Задурно. Маю навіть пенька на задвірку, на який зможеш її покласти.
— Згода, — відповів, усміхнувшись, Кевін.
— Що саме ти таки розповів своїм?
— Що й досі не визначився. Не хотів їх тривожити. Особливо маму, — Кевін запитливо глянув на нього. — А чому ви вважаєте, що мені слід розповісти все татові?
— Потрощиш ту камеру, то твій батько сердитиметься, — відказав Батя. — У такому разі він, певно, думатиме, що ти трохи дурень. Чи пещена цяця, дрібненький злодюжка, що ниє поліції про скрипучу дошку.
Кевін трохи зашарівся, згадуючи, як розсердився його батько, коли зайшла мова про надприродне. Під таким кутом зору він про це не міркував, але тепер, подумавши, вирішив, що Батя, певно, має рацію. Думка про розлюченого батька його не тішила, та він би зміг із цим якось змиритися. А от думка про те, що батько вважатиме його боягузом, дурнем чи й тим і тим… його добряче бентежила.
Батя пильно дивився на нього, читаючи його думки, немов передовицю бульварної газетки, настільки виразно вони проступали на обличчі Кевіна.
— Як гадаєш, ви могли б зустрітися тут, скажімо, десь по четвертій у п’ятницю?
— Ні, — відказав Кевін. — Він працює в Портленді. Рідко коли дістається додому раніше ніж о шостій.
— Можу йому дзенькнути, якщо хочеш, — сказав Батя. — Він прийде, якщо я подзвоню.
Кевін вирячився на нього.
Батя загадково всміхнувся.
— О, ми знаємося, — промовив він. — Ще здавна. Він не дуже любить про це балакати, як, до речі, й ти, і я це розумію. Я це, власне, до того, що ми знаємося. Я знаюся з багатьма людьми в цьому місті. Ти й не повіриш, синку.
— Звідки?
— Зробив йому якось послугу, — відповів Батя. Він одним рухом пальця запалив сірника, заховавши свої очі за такою димовою завісою, що й не втнеш, що в них проступає — чи то втіха, чи, може, іронія.
— І що за послугу?
— А це, — мовив Батя, — вже залишиться нашою таємницею. Як ця наша оборудка, — він жестом указав на купку знімків, — залишається між нами. Ось, власне, про що я.
— Що ж… гаразд… Мені щось йому казати?
— Нє-а, — прощебетав Батя. — Дозволь про це потурбуватися мені.
І на якусь мить, попри клубки диму, в очах Баті Меррілла з’явилося щось таке, до чого Кевінові Делевану не було жодного діла. Кевін вийшов вельми збентежений, знаючи напевно лише одне: він волів, аби все це чимшвидше скінчилося.
Коли хлопець пішов, Батя просидів незворушно майже п’ять хвилин. Він дозволив своїй люльці згаснути, тарабанячи пальцями, які були майже такими ж вправними, як і в скрипаля, однак уміло
