Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

А тепер що йому робити? Він і сам того не знав. Заручник свого походження. Бранець пітьми. Він глянув на стелю: там висіла гола лампа. Обернув вимикача, та марно. Не здавшись, він спустився вниз і знайшов трансформатора. Натиснув червону кнопку і почув, як сухо клацнуло, що здалося йому доброю прикметою.

Коли він повернувся до своєї кімнати, там уже світилася лампочка.

Він став навколішки і позбирав усі аркуші.

За хвилю він знову поринув у вивчення свого походження.

— Де майор Соліна?

Вісімнадцята година. Паризький інститут судової медицини. Дорогою до Парижа Анаїс декілька разів збивалася на манівці. Аж, увімкнувши маячок і сирену, таки дісталася до набережної Берсі.

І ось вона знову звертається до секретарки за бюрком.

— Де Соліна?

— Він усередині, але ви не маєте права…

Під поглядами мармурових бюстів коло входу вона пройшла через хол. Вона вже помітила білі двері.

Секретарка волала їй услід:

— ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА!

Не обертаючись, вона підняла своє триколірне посвідчення і помахала ним над головою. За мить вона ввійшла до яскраво освітленого коридора, вздовж якого тягнувся ряд зачинених дверей. Скрізь бездоганний лад. Ніяких забутих нош. І тим паче жодного мерця. Тільки гострий дух дезінфекції й холодне повітря свідчили про те, що тут мають до діла не з живими людьми.

Перші двері.

Другі.

Треті.

Четверті двері виявилися тими, що вона шукала. Тим часом її наздоганяв чолов’яга в білому халаті. І ось вона всередині, де перед нею відкрилося приголомшливе видовисько.

В осяяній хірургічними лампами кімнаті, поміж трупами, укритими простирадлами, стояли чоловіки в чорному. Справжнісінькі бугаї. Одним із них був Соліна. Контраст поміж їхніми чорними костюмами і сяйливою білістю довкруги аж різав око.

Вона зосередилася на тому, про що вони балакали. Підбіг санітар і теж зупинився, угледівши тих круків зразка ХХІ століття, що сварилися над трупами.

— Не втямлю, що ти тут забув, — заявив один із них.

— Ці два трупи безспосередньо пов’язані зі стріляниною на Монталамбер, — відрубав Соліна.

— Та невже? І з якої це причини?

Соліна запізнився. Працівники кримінального відділу вже прибули за дорученням прокурора республіки. Лисаневі вже не було чого тут робити, та він гризся за свій шмат.

— Прокурор ясно висловився.

— Наклав я купу на прокурора. Я зараз зателефоную слідчому судді.

— Не лізь у цю справу зі своїм лайном.

— Яку це справу? Не втямлю, про що ти кажеш. Ці забиті хлопці — моя парафія.

Ситуація загострювалася з кожною реплікою. Чоловіки були на грані того, щоб узятися за барки. Анаїс дивилася на них. Тепер довкола них стояло декілька санітарів у білих халатах, але вони не зважувалися втручатися.

Їй подобалося те видовисько. Вона смакувала насичену тестостероном сцену, що розгорталась у запахах ефіру і під холодним сяйвом хірургічних ламп. Троє самців ладні були вчепитися в горлянку один одному. Соліна виставив голову вперед, либонь, збираючись використати її як таран. Перший його розмовник, чорнявий, неголений, із сережкою у вусі, здається, здатний був думати лише яйцями. Його напарник уже поклав руку на кобуру.

І тут у стегно їй врізався медичний візок, якого пхнули з усієї сили. Анаїс послизнулася і гепнула на долівку. Жартам край. Галас. Обра`зи. Удари. Соліна вчепився в чолов’ягу з кримінального відділу, а його напарник, не в змозі розборонити їх, вихопив пістолета. Санітари кинулися до них, та хіба по силі були їм ці бугаї?

Анаїс уже боялася, що розпочнеться стрілянина, коли ж до кімнати вдерлося ще двоє. Двоє так само здоровезних хлопів, з короткою стрижкою, в сірих костюмах, схожих на однострої. Вони націлили на поліцаїв пістолети дев’ятого калібру з глушниками на цівках.

— Гульня скінчилася, хлопці.

Соліна і його супротивник так і завмерли. Криміналіст утерся рукою: з носа в нього цебеніла кров. Його колега, теж заляпаний кров’ю, тримався за вухо — під час бійки Соліна вирвав у нього сережку.

— Хто такі? — гаркнув Соліна.

— Військові, йолопе, — відказав перший хлоп. — Забирайтеся відсіля хутчій, а ми, дідько з вами, нікому не скажемо, що у вас встав на мерців.

Соліна вагався. Поліцаї з кримінального відділу відступили, оцінюючи нових супротивників. Санітари вшилися, коли запахло смаленим. Приголомшена Анаїс заклякла на місці. Вона спостерігала цю сцену очима дитини, якою раптом обернулася. Дівчинкою стала, що дивилася на світ дорослих людей, не в змозі його збагнути. І не просто світ дорослих. Світ її батька.

— Справу засекретили, — заявив другий, помахавши якимось офіційним документом.

Ніхто й не глянув на неї. Усі й так усе збагнули.

— Нехай вас перев’яжуть, і катайте відсіля. Ця справа вас більше не стосується.

Притискаючи руку до вуха, поліцай із кримінального відділу хрипко повторив:

— То все ж таки хто ви такі?

— Вам дадуть прочитати папір із підписом прокурора. У нім напевно є літери, якими нас позначено. Та то все дурня, вони нічого не означають.

— Ти сам кажеш, що це дурня, дідько б тебе вхопив! — виступив наперед Соліна. — То що ж воно таке?

Другий підійшов до одного мерця, накритого простирадлом. Узяв його за ліву руку, задер рукава і звів її так, щоб поліцаї побачили катетер для переливання крові.

— Знаєш, що це за штука?

Ніхто не відповів. Бійцям елітних підрозділів часом заздалегідь вставляють у вени такий катетер, щоб хутчій зробити переливання, якщо їх серйозно поранять. Хоч цим двом він так і не згодився.

— Вони з наших, — сказав вояк, закотивши рукава, щоб показати те саме. — Ми самі знайдемо тих, що їх забили. А ви повертайтесь у свої нори.

— А протокол?

Обидва драби зареготалися. Анаїс теж усміхнулася. У глибині душі вона рада була їх бачити. Вояки. Найманці. Зарізяки. Ті, що два тижні тому вдерлися в її життя. Промикнулися в її розслідування. Мало не до вбиральні ходили за нею…

Вони сіпали за шворки, а тепер їх просто втяли.

Проект «Мотрійка» згортався на порозі цієї трупарні.

— Нас завжди взуватимуть у сраку. Це нормально. Життя, як водиться, ставить нас раком.

Соліна напхав у носа вати і підбив підсумки в дусі своєї анальної філософії. Вийшовши з Інституту судової медицини, Анаїс змусила його сісти в її авто. Вони проїхали кілька сотень метрів, поминули моста й зупинилися перед входом до великого парку, що, як вона і припускала, виявився