Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Така заява завжди діяла немов удар. Чолов’яга напружився і конвульсивно ковтнув слину. Його подвійне підборіддя надулося, потім сіпнулося, наче тіло страшенного давуна, який щойно заглитнув газель.
— Не турбуйтеся, — докинула вона. — Мені просто треба дещо дізнатися про техніку дагеротипа.
Сімоніс розслабився. Плечі його опустилися. Підгорля охляло. Намагаючись перекричати гуркіт дрилів і молотків, він почав давати технічні пояснення, яких вона не слухала. Подумки вона дала йому хвилин із п’ять на балаканину, а потім хотіла перейти до діла.
Поки він ото балакав, вона зважувала всі «за» і «проти». Міг він бути вбивцею? Сили йому не забракло б, та не дуже він меткий. Неважко було уявити, як він одчикрижує голову бугаєві чи каструє волоцюгу, але… П’ять хвилин спливло.
— Вибачте, — урвала вона його, — як ви гадаєте, скільки дагеротипістів у Франції?
— Нас усього кілька десятків.
— А точніше?
— Понад сорок.
— А в Іль-де-Франс?
— Либонь, десятків зо два.
— Ви не могли б мені дати списка цих людей?
Гладун схилився до неї. Він був вищий од неї сантиметрів на двадцять.
— Навіщо?
— Ви, мабуть, бачили, як у кіно поліцаї ставлять запитання. Але самі на них ніколи не відповідають.
Він помахав пухкою рукою.
— Вибачте, а у вас є ордер чи щось таке?
— Ордер буває лише в бухгалтерії. Якщо ви маєте на увазі постанову з підписом слідчого судді, то в мене її з собою нема. Я можу прийти з нею ще раз, та час мій дорого коштує, і, обіцяю, ви заплатите мені за кожну втрачену хвилину.
Він знову глитнув. Травний процес давуна поновився. Він тицьнув пальцем кудись углиб зали.
— Тоді я мушу видрукувати списка у моєму кабінеті.
— Ходімо.
Сімоніс роззирнувся довкруги. Робітники працювали й не звертали на нього жодної уваги. Дрилі свердлили. Шліфувальні машини шліфували. У повітрі стояв дух розпеченого металу. Фотографові вочевидь не хотілося покидати виставку, та він таки подався до заскленої комірки в кінці зали. Анаїс пішла за ним.
— Майте на увазі: не всі дагеротипники — члени мого фонду.
— Та я так і думала, але, гадаю, ми щось придумаємо, щоб їх вистежити. Зв’яжемося з постачальниками матеріалів, якими вони користуються.
— Ми?
Вона підморгнула йому.
— А вам хіба не хочеться погратися в детектива?
Давун знову сіпнувся. Вона взяла це за згоду.
За годину в неї вже був досить вичерпний перелік дагеротипників Парижа, паризького регіону й усієї Франції. Зіставивши відповіді постачальників з членами фонду, вони налічили вісімнадцять мистців в Іль-де-Франс і понад два десятки в інших регіонах. Анаїс подумала, що до завтрашнього вечора встигне відвідати всіх мешканців Іль-де-Франсу. А далі видно буде.
— Ви з усіма знайомі?
— Майже, — буркнув фотограф.
— Кого б ви запідозрили у цім переліку?
— У чому?
— У вбивстві.
Він задер брови, потім щоки його заходили ходором.
— Ні, ніколи в житті.
— А хтось із них знімає сцени насильства?
— Ні.
— Може, щось пов’язане зі збоченнями чи міфологією?
— Ні. Безглузді запитання. Адже йдеться про дагеротипи?
— Атож.
— Ця техніка потребує довгої непорушності об’єкта. Рух у такий спосіб не зняти.
— А я такі об’єкти й мала на увазі. Трупи.
Сімоніс насупився. Анаїс ступнула вперед, змусивши його притулитися до скляної перегородки.
— У когось із членів фонду були проблеми із правосуддям?
— Та ні! Хоча хтозна…
— Ніхто не висловлював чудернацьких думок?
— Ні.
— Ніхто не потерпає від психічних розладів?
Гладун втупився в Анаїс тяжким поглядом і промовчав. У тій скляній комірці він здавався ув’язненим, наче кит в акваріумі.
Вона перейшла до головного.
— Як я зрозуміла, в техніці дагеротипії важливу роль відіграє хімія.
— Авжеж. Дагеротип спершу обробляють йодистою парою, потім випарами ртуті. А потім…
— Поміж цими етапами може застосовуватися кров? Людська кров?
— Не зрозумів запитання.
— У крові міститься оксид заліза. Може такий компонент брати участь у хімічних перетвореннях? Наприклад, на останньому етапі, коли зображення вкривають димером хлориду золота?
Марк Сімоніс здавався переляканим. Він здогадувався, що їй відомо більше, ніж вона йому сказала.
— Можливо… Не знаю я.
— Хтось із цих людей, — провадила Анаїс, махаючи списком, — казав про такі дослідження?
— Ні, звісно.
— А чи нема поміж ними хіміків, що знаються на цьому ліпше, ніж усі інші? Дагеротипників, які захоплюються органічною хімією?
— Нічого такого я не чув.
— Дякую, пане Сімонісе.
Вона обернулася до нього спиною. Він ухопив її за руку.
— Ви підозрюєте когось із нас у вбивстві?
Повагавшись, вона вирішила облишити той поліційний тон.
— Як по правді, я й сама не знаю. Цей напрямок у розслідуванні ґрунтується тільки на припущеннях… — Вона роззирнулася довкруги. На полицях стояли слоїки із живим сріблом, упакування йоду і брому. — І ці припущення такі ж невагомі, як і ваші випари.
За п’ять хвилин вона була на паркувальному майданчику і розглядала план паризького передмістя. Анаїс намагалася розробити маршрут, з огляду на список імен та адрес.
Задзеленчав мобільник. Соліна. Вона підкинула телефон на долоні, гадаючи, могли його запеленгувати чи ні. Треба було викинути його, зразу ж як вона вийшла з в’язниці.
Після п’ятого дзвінка вона відповіла заплющившись, ніби очікувала вибуху.
— Ох ти ж і лярва… я в житті такої ще не бачив!
— Та довелося. Потрібно було пройти іншим слідом.
— Яким це?
— Не можу тобі сказати.
— Що ж, тим гірше для тебе.
— Погрози мені анідесь.
— А два свіжі трупи?
— Чиї?
— Поки що невідомо. Двоє чоловіків у фірмових чорних костюмах. Одного закатрупили двома кулями сорок п’ятого калібру. Другому всадили в мордяку уламок скла. Дім орендував такий собі Арно Шаплен. Тобі це прізвище каже про щось?
— Ні, — збрехала вона.
Кров відпливла в неї від голови.
— За два квартали відтіля на вулиці Бреге знайшли їхнє авто. Чорне «ауді» Q7. Номер 360 643 АР 33. Це тобі теж нічого не каже?
Анаїс мовчала, намагаючись дати лад своїм думкам. Значить, Януш і цього разу вцілів. Тепер єдиною доброю звісткою від нього, на яку вона могла розраховувати, були трупи.
— І, здається, орендар помешкання за зовнішністю цілком відповідає Янушеві.
— А ти звідкіля знаєш? — запитала вона, обертаючи ключ запалювання.
— У
