Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Приголомшений нишпорка виявив цілу систему: фахові повії, що вступають до клубу для знайомств. Облавниці, яким доручили обирати беззахисних жертв. Коли їм щастить знайти підхожого клієнта, його викрадають і психічно обробляють. Хто? У який спосіб? І з якою метою?
На початку п’ятого й останнього зошита Франсуа Кубела міркував про те, як йому продовжити розслідування. Усвідомивши, що самому не впоратися, він вирішив звернутися в поліцію. До того ж Наталі Форестьє, Мйоссанова сестра, сповістила його, що брат її знову зник, а потім його знайшли мертвим із покаліченим лицем. Кубелі пощастило переконати Феліс бути свідком…
На цьому нотатки психіатра уривалися. Кубела здогадувався про те, що сталося. На сцену вийшли зарізяки з охоронної агенції. Наприкінці січня 2009 року вони ліквідували Феліс, повісивши її, потім викрали психіатра, щоб обробити його за методою «Мотрійка». Цього Кубела не зрозумів. Чому вони і його не вбили? Навіщо пішли на ризик, залучивши до програми фахівця, що його психологічний профіль геть не відповідав іншим піддослідним? Та, може, він помиляється… Жив він сам, ніколи не був одружений. Та й замало він знав, щоб судити про свою психічну рівновагу. Може, він і справді цілком відповідав їхнім вимогам.
Франсуа Кубела, тридцять вісім років, став піддослідним щуром холдингу «Метис». У березні 2009 року сталася його перша дисоціативна втеча й він опинився на набережних каналу Урк, анітрохи не сумніваючись, що звати його Арно Шаплен. Те, що сталося далі, йому було більш-менш відоме. Одна його втеча заступала іншу, а тим часом найманці з «Метиса» намагалися його ліквідувати і хтось коїв міфологічні вбивства. У кожному своєму втіленні Кубела ставив перед собою ті самі завдання і відновлював розслідування, йдучи тим самим слідом, поступово розкриваючи механізм «Мотрійки» і потроху підходячи до вбивці з Олімпу… І як далеко він просунувся? Чи пощастило йому з’ясувати особу вбивці? Самі запитання. А в цих зошитах відповіді не знайшлося.
Він узявся до другої коробки, де зберігався родинний архів Кубели. Із паперів він з’ясував тільки дві суттєві обставини. По перше, матінка, Францишка Кубела, його не виховувала. У 1973-му, за два роки після його народження, її помістили до спеціалізованої клініки. І більше вона з тих закладів не виходила. Вона поповнила ряди невиліковних навіженців. Якщо судити з паперів, вона й досі жива і перебуває в медичному центрі імені Філіппа Пінеля в Ам’єні. Дізнавшись про це, Кубела нічого не відчув. Разом із пам’яттю в нього забрали й емоції.
Він перейшов до медичних даних. В історії хвороби Францишки згадувалася і «гостра шизофренія», і «біполярний розлад», і «тривожні стани». Діагнози відзначалися різноманіттям і навіть суперечили один одному. Він пробіг по діагоналі лікарські висновки, рекомендації і список госпіталізацій за заявою третьої особи. Щоразу заяви підписував його батько, Анджей. Аж до 2000 року. Потім форму заповнював він сам, Франсуа Кубела.
Останній факт пояснювався другою важливою обставиною: батько помер у березні 1999 року, маючи 62 роки. У свідоцтві про смерть ішлося про лиху пригоду в гостях — він гепнувся із даху, коли ставив ринву. Інакше кажучи, поляк загинув на нелегальній будові. Та його працедавці назвалися друзями, щоб отримати страхові виплати і, звісно ж, уникнути проблем із поліцією. Requiescat in pace[68], тату…
Кубелі трапилася світлина. Його батьки після прибуття до Франції в 1967 році на еспланаді Трокадеро. Патлаті гіпі у кльошах, у них було щось сільське, якась необтесаність, що нагадувала про рідну Сілезію. Францишка була тендітною молодою жінкою, білявою і ніжною. Вона скидалася на дівчат, яких фотографував Дейвід Гамільтон. Анджей відповідав іншому шаблонові: польський лісоруб. Чуприна по плечі, распутінська борода, густі брови. Його кремезне тіло обпинав почовганий оксамитовий піджак. Обоє утікачів з любов’ю обнімали одне одного за плечі, ладні розпочати нове життя на чужині.
З інших документів Франсуа мало що пощастило дізнатися про повсякденне життя батьків. Хіба що Анджей Кубела виявив неабияку майстерність в отриманні різних видів соціальної допомоги. Здобувши у Франції статус політичного втікача, він улаштувався на підприємстві, що виконувало громадські роботи. У 1969 році, після першої виробничої травми, йому дали пенсію з інвалідності. За кілька років він оформив для дружини допомогу «у зв’язку з психічним розладом». Крім того, він домігся різних виплат від держави — Анджей жив на соціальні виплати, хоч напевно й далі трохи заробляв на будовах.
Франсуа узявся до паперів, що стосувалися його самого. Навчання в початковій середній школі в Пантені. Медичний факультет й інтернатура в Парижі. Працювати в студентські роки йому не довелося. Франсуа виріс татковим синком. Великий комбінатор Анджей поставив усе на сина, і Франсуа відплатив йому з горою. Від першого класу до захисту докторської дисертації він здобував тільки найвищі оцінки.
На самісінькому дні виявилася велика плеската коробка з-під торта чи пирога із сюрпризом на день Богоявлення. Тут зберігалися газетні вирізки і світлини, розташовані в зворотному хронологічному порядку. Перші конверти стосувалися 2000-х років: наукові статті, відгуки про його праці, часом зі світлиною. На них Кубела був тим-таки успішним науковцем з чорною чуприною та чарівною усмішкою…
В інших конвертах були тільки світлини. У 1999-му на них пишався п’яненький Кубела в оточенні так само п’яних друзяк. Святкування успішного закінчення інтернатури. На світлинах 1992 року Кубела був ще молодший, самотній і усміхнений. З наплічником під пахвою він стояв перед медичним факультетом Пітьє-Сальпетрієр. У футболці «Лакост», у левісах-501 і моднячих мокасинах. Вишуканий молодий студент, який втратив усі зв’язки зі своїм робітничим корінням.
1988 рік. Сімнадцятирічний Кубела з батьком. Батько вищий на цілу голову, цього разу з акуратною зачіскою і підстриженою бородою. Обидва усміхаються в об’єктив. Зрозуміло, що вони добре ладнають між собою і в доброму гуморі.
Кубела витер сльози і вилаявся. Та не від печалі. Він плакав од люті. Від розчарування. Навіть побачивши ці світлини, він нічого не згадав. За два тижні, які минули від його втечі, він воював із зарізяками, міняв особистості, гнався за вбивцею, боявся, що він і сам той убивця. Він пройшов через усе це, чіпляючись за надію, що, відкривши свою достеменну особистість, віднайде і пам’ять.
Та він помилявся. Помилявся від самісінького початку. Він — вічний «пасажир». Кінцевого пункту призначення не існує. Він віднайшов свою
